|
ЦІНА:
77 грн.
|
|
|
|
Дану роботу можна скачати відразу після оплати!!!
|
||
| Тема роботи: | Боротьба українського народу за незалежність у другій половині ХІІ ст (ID роботи: 1161) |
| Напрям: | Гуманітарні предмети |
| Предмет: | Історія України |
| Тип роботи: | Реферат |
| Кількість сторінок: | 19 |
| Рік захисту: | 2010 |
| Мова: | Українськa |
План
Вступ
1. Боротьба за збереження незалежності гетьманом Іваном Виговським і його зовнішня політика
2. Велика Руїна. Поділ України
3. Колонізаторська політика московського царства в Україні у ХVІІ столітті
Висновки
Список використаної літератури
1. Боротьба за збереження незалежності гетьманом Іваном Виговським і його зовнішня політика
2. Велика Руїна. Поділ України
3. Колонізаторська політика московського царства в Україні у ХVІІ столітті
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Історичний досвід та сучасна практика свідчать, що побудувати національну державу можна тільки за умови, коли в суспільстві є верстви, групи, зацікавлені в її існуванні. Відбутися може лише соціально розвинений народ, що має власну провідну верству, життєздатну еліту. Про це в загостреній формі вустами одного зі своїх героїв говорив І. Франко: «Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольни-ків». Усвідомлюючи залежність державницького поступу від ролі й місця провідної верстви в суспільно-політичному житті, він звертається до інтелігенції із закликом «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».
Відсутність цього соціального прошарку вже не раз спричиняла в Україні втрату незалежності. До цього долучався також трагічний вплив зовнішніх чинників. Так, Українська автономія в складі Російської держави в другій половині ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. не втрималася й загинула через те, що не мала достатньо надійного соціального ґрунту, а тому не могла не втратити й провідної своєї верстви. Своєрідність тогочасних подій в Україні полягала в тому, що антифеодальна за своїм змістом визвольна війна була водночас національною революцією, боротьбою за власну державність. Національно-визвольні змагання дали додатковий імпульс становленню буржуазних, ранньокапіталістичних відносин, які всупереч феодальній реакції, почали розвиватися на українських землях завдяки козацтву, духовенству, міщанству та вільному селянству. Здобувши право на необмежену участь у політичному житті, вільне заняття промисловою діяльністю, право на володіння землею - основним національним багатством, ці соціальні верстви, насамперед козацтво, творили українське суспільство як політичну й господарську цілість. Попри суперечливий характер, певні прорахунки та відступи, у ментальності українців утверджується державницька ідея, яка стала метою визвольних змагань ХVІІІ–ХХ століть. Водночас нової якості набули етнічні процеси, пов'язані з національним самоусвідомленням українців, визначенням їхнього місця серед інших народів.
В історії України, як і в історії всіх держав були страшні і трагічні періоди. Найжахливіше явище в житті країни – це громадянська війна, коли не лише розшматовано її землі, а й близькі родичі опиняються у ворогуючих та воюючих між собою таборах. Діяльність гетьмана Івана Виговського прийшлася саме на такий важкий час в історії України.
На час смерті Богдана Хмельницького в Україні ускладнилося політичне становище і суспільні відносини. Козацька старшина часто безуспішно шукає шляхів для забезпечення незалежного існування Української держави. Разом з тим козацька верхівка та українська шляхта намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше земель, багатств і закріпачити селянські маси. Частина старшини розуміла, що поневолити маси, які щойно зі зброєю в руках звільнилися від польських феодалів, одразу неможливо, і мріяла зробити це поступово, при допомозі російського царизму. Але були й такі, які вважали, що здійснити це можливо лише за допомогою Польщі. До того ж вони вважали її носієм європейської цивілізації, яку слід насаджувати в Україні руками польської шляхти. Ця політична лінія частини керівної верхівки України була незрозуміла масам, загострювала соціальні і політичні суперечності у країні і була передумовою майбутніх внутрішніх і зовнішніх конфліктів.
Зі смертю Б. Хмельницького скінчилася ціла епоха в житті нашої держави, та й не лише її, а й багатьох сусідніх віддалених країн. Головною причиною цього було те, що для епохи середини ХVІІ ст.. характерно будь-які досягнення чи домовленості пов’язувати передусім з певною особою. Авторитет Б. Хмельницького був на стільки великий, що його смерть не могла, попри дії всіх об’єктивних законів, не відбитись на всьому майбутньому України.
Можна дискутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію, непослідовність політики, але лишається упертий факт, що зі смертю Б. Хмельницького настає початок періоду великого лиха, що насунулося на Україну й не даремно дістало таку страшну назву - «Руїна», яка була визнана й ученим світом як наукове визначення.
Відсутність цього соціального прошарку вже не раз спричиняла в Україні втрату незалежності. До цього долучався також трагічний вплив зовнішніх чинників. Так, Українська автономія в складі Російської держави в другій половині ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. не втрималася й загинула через те, що не мала достатньо надійного соціального ґрунту, а тому не могла не втратити й провідної своєї верстви. Своєрідність тогочасних подій в Україні полягала в тому, що антифеодальна за своїм змістом визвольна війна була водночас національною революцією, боротьбою за власну державність. Національно-визвольні змагання дали додатковий імпульс становленню буржуазних, ранньокапіталістичних відносин, які всупереч феодальній реакції, почали розвиватися на українських землях завдяки козацтву, духовенству, міщанству та вільному селянству. Здобувши право на необмежену участь у політичному житті, вільне заняття промисловою діяльністю, право на володіння землею - основним національним багатством, ці соціальні верстви, насамперед козацтво, творили українське суспільство як політичну й господарську цілість. Попри суперечливий характер, певні прорахунки та відступи, у ментальності українців утверджується державницька ідея, яка стала метою визвольних змагань ХVІІІ–ХХ століть. Водночас нової якості набули етнічні процеси, пов'язані з національним самоусвідомленням українців, визначенням їхнього місця серед інших народів.
В історії України, як і в історії всіх держав були страшні і трагічні періоди. Найжахливіше явище в житті країни – це громадянська війна, коли не лише розшматовано її землі, а й близькі родичі опиняються у ворогуючих та воюючих між собою таборах. Діяльність гетьмана Івана Виговського прийшлася саме на такий важкий час в історії України.
На час смерті Богдана Хмельницького в Україні ускладнилося політичне становище і суспільні відносини. Козацька старшина часто безуспішно шукає шляхів для забезпечення незалежного існування Української держави. Разом з тим козацька верхівка та українська шляхта намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше земель, багатств і закріпачити селянські маси. Частина старшини розуміла, що поневолити маси, які щойно зі зброєю в руках звільнилися від польських феодалів, одразу неможливо, і мріяла зробити це поступово, при допомозі російського царизму. Але були й такі, які вважали, що здійснити це можливо лише за допомогою Польщі. До того ж вони вважали її носієм європейської цивілізації, яку слід насаджувати в Україні руками польської шляхти. Ця політична лінія частини керівної верхівки України була незрозуміла масам, загострювала соціальні і політичні суперечності у країні і була передумовою майбутніх внутрішніх і зовнішніх конфліктів.
Зі смертю Б. Хмельницького скінчилася ціла епоха в житті нашої держави, та й не лише її, а й багатьох сусідніх віддалених країн. Головною причиною цього було те, що для епохи середини ХVІІ ст.. характерно будь-які досягнення чи домовленості пов’язувати передусім з певною особою. Авторитет Б. Хмельницького був на стільки великий, що його смерть не могла, попри дії всіх об’єктивних законів, не відбитись на всьому майбутньому України.
Можна дискутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію, непослідовність політики, але лишається упертий факт, що зі смертю Б. Хмельницького настає початок періоду великого лиха, що насунулося на Україну й не даремно дістало таку страшну назву - «Руїна», яка була визнана й ученим світом як наукове визначення.
Висновок
На жаль, після революції Б. Хмельницького, коли було досягнуто певної самостійності, український народ в особі його провідної верстви - української шляхти не зміг скріпити цю самостійність, а навпаки - розгубив її впродовж століття. Згодом нова українська аристократія, що виникла з середовища, розворушеного Хмельниччиною, поспіль денаціоналізувалася, зрадила національні інтереси, дедалі більше відходила від ідеї державності в бік чистої користі. Боротьба за соціальні привілеї і за адміністративну автономію як засіб кращої охорони тих привілеїв - ось що було змістом панівної верстви в Україні, а не боротьба за автономію української нації.
Такі українці байдуже або навіть вороже ставилися до української державницької ідеї, остання була на периферії їхніх політичних інтересів. Типовими є слова Віктора Кочубея - українця, який належав до найближчого імператорського оточення: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший… Я розглядаю турботи українських губерній з точки зору спільних інтересів усієї Росії». Хоча були й такі, які не тільки не стали на шлях колаборанства - служби московській імперії (чи польській короні), а й кидали виклик імперії, тільки-но вона вступала в чергове воєнне протистояння: дворяни Полетики, Милорадовичі, Марковичі, Рєпніни, Василь Капніст та інші.
Логіка історичного процесу полягала в тому, що в складі абсолютистської Росії Українська держава з її демократичним устроєм була позбавлена перспектив розвитку, адже справжнім фундаментом російської державності були не суспільно-станові верстви, не вільнолюбиві звичаї й традиції, а монархія. Станові відносини, місцеве самоврядування, суд, адміністрація, промисловість, банки, університети, література й мистецтво, академії тощо - трималися в душі народній безпосередньо через монархію. І наступні (після 1654 р.) десятиріччя «працювали» проти Української держави: ішов поступовий процес утрати етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом і цілих суспільних інституцій, зокрема й державних. Невдалий анти-імперський виступ гетьмана І. Мазепи в союзі зі Швецією через незлагоду в українському суспільстві призвів до знищення в 1775 р. Запорозької Січі та скасування гетьманства й запровадження в Україні загальноросійського адміністративного устрою, що означало для України наприкінці ХVІІІ ст. втрату останніх ознак автономії.
Отже, упродовж століть чужі еліти нав'язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя, культуру і традиції. Тому у фазу незалежності ми увійшли з різними цілями й поглядами, національним і соціальним складом, рівнем національної свідомості, національно-історичної ідентичності, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній поділу. Навіть якщо брати до уваги лише етнічних українців, то й вони різні у своїх політичних, суспільних, релігійних аспіраціях. Така «спадщина» містить потенційну загрозу процесам державотворення, значний потенціал соціальних конфліктів та напруженості, істотно перешкоджає консолідації українського суспільства.
Це в жодному разі не означає, що серед українців немає людей, здатних керувати, - вони є. Але більшість з них керує сусідньою Росією, оскільки багато десятиліть в імперії діяв механізм відбору, внаслідок чого найпрогресивніші представники кожної національності опинялись у Москві, поповнюючи лави державних топ-менеджерів. Залишались не найкращі, але керовані кадри з добре розвинутими інстинктами і відсутністю аналізу. У державі з багатовіковою традицією керівна еліта - це прошарок суспільства з відповідними традиціями, навичками, навіть, секретами, які, як мудрість, передаються від покоління до покоління без зайвого афішування.
Такі українці байдуже або навіть вороже ставилися до української державницької ідеї, остання була на периферії їхніх політичних інтересів. Типовими є слова Віктора Кочубея - українця, який належав до найближчого імператорського оточення: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший… Я розглядаю турботи українських губерній з точки зору спільних інтересів усієї Росії». Хоча були й такі, які не тільки не стали на шлях колаборанства - служби московській імперії (чи польській короні), а й кидали виклик імперії, тільки-но вона вступала в чергове воєнне протистояння: дворяни Полетики, Милорадовичі, Марковичі, Рєпніни, Василь Капніст та інші.
Логіка історичного процесу полягала в тому, що в складі абсолютистської Росії Українська держава з її демократичним устроєм була позбавлена перспектив розвитку, адже справжнім фундаментом російської державності були не суспільно-станові верстви, не вільнолюбиві звичаї й традиції, а монархія. Станові відносини, місцеве самоврядування, суд, адміністрація, промисловість, банки, університети, література й мистецтво, академії тощо - трималися в душі народній безпосередньо через монархію. І наступні (після 1654 р.) десятиріччя «працювали» проти Української держави: ішов поступовий процес утрати етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом і цілих суспільних інституцій, зокрема й державних. Невдалий анти-імперський виступ гетьмана І. Мазепи в союзі зі Швецією через незлагоду в українському суспільстві призвів до знищення в 1775 р. Запорозької Січі та скасування гетьманства й запровадження в Україні загальноросійського адміністративного устрою, що означало для України наприкінці ХVІІІ ст. втрату останніх ознак автономії.
Отже, упродовж століть чужі еліти нав'язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя, культуру і традиції. Тому у фазу незалежності ми увійшли з різними цілями й поглядами, національним і соціальним складом, рівнем національної свідомості, національно-історичної ідентичності, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній поділу. Навіть якщо брати до уваги лише етнічних українців, то й вони різні у своїх політичних, суспільних, релігійних аспіраціях. Така «спадщина» містить потенційну загрозу процесам державотворення, значний потенціал соціальних конфліктів та напруженості, істотно перешкоджає консолідації українського суспільства.
Це в жодному разі не означає, що серед українців немає людей, здатних керувати, - вони є. Але більшість з них керує сусідньою Росією, оскільки багато десятиліть в імперії діяв механізм відбору, внаслідок чого найпрогресивніші представники кожної національності опинялись у Москві, поповнюючи лави державних топ-менеджерів. Залишались не найкращі, але керовані кадри з добре розвинутими інстинктами і відсутністю аналізу. У державі з багатовіковою традицією керівна еліта - це прошарок суспільства з відповідними традиціями, навичками, навіть, секретами, які, як мудрість, передаються від покоління до покоління без зайвого афішування.
Література
1. Історія України в особах: Козаччина (Авторський колектив: В. Горобець, О. Гурій, В. Мостях та ін.) - К.: Україна, 2002. - 202с.
2. М. І. Костомаров Галерея портретів: передм. В. О. Замлинського; Біографічні нариси: для середнього та старшого шкільного віку/ Упоряд. і Пер. з рос. Н. М. Ілляш; К.: Веселка, 1993. - 326 с.
3. Історія України: Нове бачення: У 2т./ О. Гурій, Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. - К.: Україна, 1995. - 350с.
4. Історія України: навчальний посібник За редакцією Б. Д. Лановика. - 3-тє вид. випр. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 574с.
5. Т. Подкупко, Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. – 125с.
6. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. - К., 1998. – 317с.
7. Франко І. Перехресні стежки // Зібр. творів у 50 т. - Т. 20. - К., 1979. - 369с.
8. Шевченко Т. Кобзар. - К., 1987. - 267с.
9. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр. творів у 50 т. - Т. 45. - К., 1986. - 404с.
10. Абліцов В. Секретна місія Капніста // Голос України. 1996. - 13 січня. – 10с.
2. М. І. Костомаров Галерея портретів: передм. В. О. Замлинського; Біографічні нариси: для середнього та старшого шкільного віку/ Упоряд. і Пер. з рос. Н. М. Ілляш; К.: Веселка, 1993. - 326 с.
3. Історія України: Нове бачення: У 2т./ О. Гурій, Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. - К.: Україна, 1995. - 350с.
4. Історія України: навчальний посібник За редакцією Б. Д. Лановика. - 3-тє вид. випр. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 574с.
5. Т. Подкупко, Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. – 125с.
6. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. - К., 1998. – 317с.
7. Франко І. Перехресні стежки // Зібр. творів у 50 т. - Т. 20. - К., 1979. - 369с.
8. Шевченко Т. Кобзар. - К., 1987. - 267с.
9. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр. творів у 50 т. - Т. 45. - К., 1986. - 404с.
10. Абліцов В. Секретна місія Капніста // Голос України. 1996. - 13 січня. – 10с.
Інші роботи цього напряму
© 2023 Diplom.kiev.ua
Наукові роботи на замовлення
Потрібна наукова робота ?