|
ЦІНА:
61 грн.
|
|
|
|
Дану роботу можна скачати відразу після оплати!!!
|
||
| Тема роботи: | Основа методики розслідування шахрайства (ID роботи: 1163) |
| Напрям: | Право |
| Предмет: | Криміналістика |
| Тип роботи: | Курсова робота |
| Кількість сторінок: | 39 |
| Рік захисту: | 2010 |
| Мова: | Українськa |
План
Вступ
1. Криміналістична характеристика злочину
1.1. Криміналістична характеристика шахрайства
1.2. Особливості розслідування шахрайства
1.3. Сутність методики розслідування злочинів
2. Особливості порушення кримінальної справи щодо шахрайства
2.1. Планування розслідування
2.2. Порушення кримінальної справи
2.3. Першочергові слідчі дії і оперативно-розшукові заходи
2.4. Планування розслідування і подальші слідчі дії
Висновок
Список використаних джерел
1. Криміналістична характеристика злочину
1.1. Криміналістична характеристика шахрайства
1.2. Особливості розслідування шахрайства
1.3. Сутність методики розслідування злочинів
2. Особливості порушення кримінальної справи щодо шахрайства
2.1. Планування розслідування
2.2. Порушення кримінальної справи
2.3. Першочергові слідчі дії і оперативно-розшукові заходи
2.4. Планування розслідування і подальші слідчі дії
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
У сучасних умовах розбудови української правової держави чільне місце займають проблеми забезпечення державно-правового захисту конституційних прав та інтересів як суспільства в цілому, так і окремого громадянина - члена демократичного суспільства. Серед таких проблем є важливим забезпечення захисту прав суб'єктів усіх форм власності від протиправних, і особливо злочинних, посягань, одним із видів яких є шахрайство.
Актуальність теми обумовлена необхідністю осмислення та удосконалення практики застосування норми про шахрайство, яка міститься у ст. 190 чинного Кримінального кодексу України і має суттєві відмінності порівняно з кримінально-правовими нормами, які були закріплені статтями 83, 143 Кримінального кодексу України 1960 року. [1] Відмінність полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як "заволодіння чужим майном", що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань.[5]
Сучасна ситуація в Україні характеризується підвищенням ділової активності населення і, відповідно, збільшенням кількості угод, які регулюються цивільним правом, але певна частина таких угод укладається під впливом обману чи зловживання довірою, тобто містить склад злочину шахрайства.
Криміналістика (від лат. crimen - злочин, criminalis - злочинний) - галузь специфічних наукових знань про злочинну діяльність та її антипод - діяльність по виявленню, розкриттю і розслідуванню злочинів, по встановленню істини в процесі судочинства. Виявляючи закономірності цих видів діяльності, на базі їх пізнання криміналістика розробляє засоби і методи боротьби зі злочинністю, вирішення питань, які потребують спеціальних пізнань по цивільним, арбітражним та інших справам, що знаходяться у провадженні правоохоронних органів. Цими засобами і методами криміналістика озброює оперативних співробітників органів дізнання, експертів, слідчих і судів. У цьому полягає її соціальна функція, її прикладний, практичний характер.
Як і будь-яка самостійна сфера наукового знання криміналістика має свій предмет, вирішує свої специфічні завдання за допомогою великого арсеналу методів наукового дослідження. Її розвиток відбувається по визначених законах, які являють собою модифікацію загальних законів розвитку наукового знання: закон безперервності накопичення наукового знання, закон інтеграції і диференціації наукового знання, закон зв'язку і взаємного впливу науки і практики тощо. З розвитком держави і суспільства виникла потреба боротьби з правопорушеннями, із злочинністю, а отже, і виникли спеціальні органи, державні і суспільні, на які покладена задача ведення цієї боротьби. До виникнення криміналістики ці органи керувалися у своїй діяльності переважно життєвим досвідом і здоровим глуздом, хоча і тоді уже використовувалися деякі засоби і методи, які засновувалися на даних науки того часу, наприклад засоби визначення підроблених монет, виявлення підробок у документах, установлення знарядь заподіяння ушкоджень й ін.
Криміналістика, поряд з кримінальним процесом і теорією оперативно-розшукової діяльності, знаходиться на передньому краї боротьби зі злочинністю і являє собою систему наукових положень, прийомів і засобів розкриття і розслідування злочинів.
Проблема злочинності і, зокрема, її організованих форм останнім часом є предметом обговорення на найвищому державному рівні, оскільки діяльність злочинних організацій набула надзвичайної гостроти і почала негативно впливати на хід перебудовчих процесів, зміцнення української державності, практичну реалізацію прав, свобод і законних інтересів громадян. Виникло реальне протистояння злочинності діючій владі.
Останнім часом в Україні намітилася стійка негативна тенденція щодо зростання кількості злочинів. Змінюється структура злочинності: індивідуальна злочинність поступається місцем груповій, групова переростає на організовану, а остання, виходячи на міжнародний рівень, стає транснаціональною.
Означена ситуація вимагає з боку держави внесення суттєвих коректив у стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, розробки і здійснення дійових заходів для зміцнення законності і правопорядку в країні. На жаль, протягом останнього часу саме поняття “організована злочинність” є джерелом суперечок і розбіжностей серед науковців та практичних працівників правоохоронних структур. Не уніфіковане поняття “організована злочинність” і міжнародними експертами Організації Об'єднаних Націй. Визначення цього поняття в Законі України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, на мій погляд, є дуже вузьким і повною мірою не відображає всієї складності цього кримінально-правового явища, а також проблем, з ним пов'язаних. Донедавна обговорення проблеми організованої злочинності зводилося до традиційних аспектів цього явища. Проте сьогодні її характер змінився. Те, що раніше вважалося місцевим або національним питанням, переросло на серйозну регіональну і глобальну проблему та стало серйозно непокоїти міжнародне співтовариство держав.[4]
В курсовій роботі використано наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів, зокрема: Погорецького М.А., Шепітько В. Ю., Бауліна Ю.В., Кривоченко Л.М., та інших.
Актуальність теми обумовлена необхідністю осмислення та удосконалення практики застосування норми про шахрайство, яка міститься у ст. 190 чинного Кримінального кодексу України і має суттєві відмінності порівняно з кримінально-правовими нормами, які були закріплені статтями 83, 143 Кримінального кодексу України 1960 року. [1] Відмінність полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як "заволодіння чужим майном", що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань.[5]
Сучасна ситуація в Україні характеризується підвищенням ділової активності населення і, відповідно, збільшенням кількості угод, які регулюються цивільним правом, але певна частина таких угод укладається під впливом обману чи зловживання довірою, тобто містить склад злочину шахрайства.
Криміналістика (від лат. crimen - злочин, criminalis - злочинний) - галузь специфічних наукових знань про злочинну діяльність та її антипод - діяльність по виявленню, розкриттю і розслідуванню злочинів, по встановленню істини в процесі судочинства. Виявляючи закономірності цих видів діяльності, на базі їх пізнання криміналістика розробляє засоби і методи боротьби зі злочинністю, вирішення питань, які потребують спеціальних пізнань по цивільним, арбітражним та інших справам, що знаходяться у провадженні правоохоронних органів. Цими засобами і методами криміналістика озброює оперативних співробітників органів дізнання, експертів, слідчих і судів. У цьому полягає її соціальна функція, її прикладний, практичний характер.
Як і будь-яка самостійна сфера наукового знання криміналістика має свій предмет, вирішує свої специфічні завдання за допомогою великого арсеналу методів наукового дослідження. Її розвиток відбувається по визначених законах, які являють собою модифікацію загальних законів розвитку наукового знання: закон безперервності накопичення наукового знання, закон інтеграції і диференціації наукового знання, закон зв'язку і взаємного впливу науки і практики тощо. З розвитком держави і суспільства виникла потреба боротьби з правопорушеннями, із злочинністю, а отже, і виникли спеціальні органи, державні і суспільні, на які покладена задача ведення цієї боротьби. До виникнення криміналістики ці органи керувалися у своїй діяльності переважно життєвим досвідом і здоровим глуздом, хоча і тоді уже використовувалися деякі засоби і методи, які засновувалися на даних науки того часу, наприклад засоби визначення підроблених монет, виявлення підробок у документах, установлення знарядь заподіяння ушкоджень й ін.
Криміналістика, поряд з кримінальним процесом і теорією оперативно-розшукової діяльності, знаходиться на передньому краї боротьби зі злочинністю і являє собою систему наукових положень, прийомів і засобів розкриття і розслідування злочинів.
Проблема злочинності і, зокрема, її організованих форм останнім часом є предметом обговорення на найвищому державному рівні, оскільки діяльність злочинних організацій набула надзвичайної гостроти і почала негативно впливати на хід перебудовчих процесів, зміцнення української державності, практичну реалізацію прав, свобод і законних інтересів громадян. Виникло реальне протистояння злочинності діючій владі.
Останнім часом в Україні намітилася стійка негативна тенденція щодо зростання кількості злочинів. Змінюється структура злочинності: індивідуальна злочинність поступається місцем груповій, групова переростає на організовану, а остання, виходячи на міжнародний рівень, стає транснаціональною.
Означена ситуація вимагає з боку держави внесення суттєвих коректив у стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, розробки і здійснення дійових заходів для зміцнення законності і правопорядку в країні. На жаль, протягом останнього часу саме поняття “організована злочинність” є джерелом суперечок і розбіжностей серед науковців та практичних працівників правоохоронних структур. Не уніфіковане поняття “організована злочинність” і міжнародними експертами Організації Об'єднаних Націй. Визначення цього поняття в Законі України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, на мій погляд, є дуже вузьким і повною мірою не відображає всієї складності цього кримінально-правового явища, а також проблем, з ним пов'язаних. Донедавна обговорення проблеми організованої злочинності зводилося до традиційних аспектів цього явища. Проте сьогодні її характер змінився. Те, що раніше вважалося місцевим або національним питанням, переросло на серйозну регіональну і глобальну проблему та стало серйозно непокоїти міжнародне співтовариство держав.[4]
В курсовій роботі використано наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів, зокрема: Погорецького М.А., Шепітько В. Ю., Бауліна Ю.В., Кривоченко Л.М., та інших.
Висновок
Отже, шахрайство є самостійним і одним із найдавніших асоціальних явищ; поняття, зміст та структура цього явища в різні часи внаслідок різного ставлення до нього законодавця змінювались і набували іноді зовсім протилежних форм; боротьба із шахрайством мала не тільки каральний характер, але й була спрямована на повне відшкодування заподіяної шкоди.
На мою думку, "розкрадання" - це суспільне небезпечне, умисне, протиправне заволодіння (спроба заволодіння) чужим майном з метою звернення його на свою користь, що призвело до зменшення (загрози зменшення) фонду власника цього майна. Увага приділена обґрунтуванню доцільності повернення поняття "розкрадання" до КК України. Це обумовлено важливістю значення цього поняття у кримінальному праві. Воно допомагає розкрити характерні ознаки, які притаманні усім формам і видам розкрадань, полегшує аналіз окремих форм розкрадань, сприяє їх відмежуванню від інших (корисливих, не пов'язаних із розкраданням і некорисливих) злочинів проти власності та злочинів, спрямованих на інші суспільні відносини, а також діянь, які взагалі не є кримінальне караними. Щодо терміна "викрадення", то він не мас відповідного значення й охоплює фактично лише дві форми розкрадання - крадіжку та грабіж.
Об'єктом злочину у шахрайстві є право власності як охоронювані законом відносини між людьми, які виражаються у володінні, користуванні та розпорядженні майном. Але цілком логічним, на мою думку, слід визнати заперечення щодо даного визначення, адже право лише юридичне закріплює приналежність майна конкретній особі і не може зазнавати шкоди, злочини проти власності руйнують або зовсім знищують економічні відносини власності, позбавляють власника можливості володіння, користування та розпорядження майном. Я вважаю, що ці, на перший погляд протилежні, позиції щодо визначення об'єкта шахрайства, є обидві вірні, тому що виходять з різних характеристик поняття власності - юридичної та економічної.
За умов ринкової економіки з'явився такий вид товару, як інформація, і вартість його може бути дуже високою. Оскільки сучасний обсяг наявної інформації не дозволяє використовувати для її збереження звичайні матеріальні носії, то в епоху науково технічного розвитку їх успішно замінив комп'ютер. У пам'яті комп'ютера чи на інших електронних носіях зберігається інформація, яка містить різноманітні відомості, у тому числі й такі, що становлять комерційну таємницю (характеристика нових видів продукції, оригінальних розробок у певних галузях господарства тощо). За умов конкуренції заволодіння такою інформацією шляхом шахрайства може завдати шкоди підприємству, порушити його нормальну діяльність, що свідчить про велику суспільну небезпеку такого роду посягань і потребує адекватної кримінально-правової боротьби з ними.
Так, для кваліфікації не має значення як вчинено шахрайство - шляхом обману чи зловживання довірою, через те що в кримінально-правовій нормі про шахрайство вони закріплені як альтернативні способи вчинення злочину, але відсутність визначень даних понять у законі не дозволяє з абсолютною впевненістю визнати деякі злочини шахрайством. Уперше у вітчизняному кримінальному законодавстві визначення обману було сформульоване у примітці до ст. 187 КК УРСР 1922 р. Після цього у жодному з кримінальних кодексів визначення обману не давалося. Проаналізувавши зміст, форми та види обману, які в різний час досліджувалися вітчизняними й російськими криміналістами, визначення шахрайського обману, запропоновані сучасними доктринами науки кримінального права деяких іноземних країн, дисертант обґрунтовує власне визначення обману. Так, обман при шахрайстві - це повідомлення завідомо неправдивих даних або приховування, замовчування інформації про факти або обставини, повідомлення про які було обов'язковим, спрямовані на введення потерпілого в оману або на підтримку помилки особи з метою заволодіння чужим майном або правом на майно, і які призвели до такого стану потерпілого.
Законодавчого закріплення поняття "зловживання довірою" досі не існувало. В юридичній літературі неодноразово порушувалося питання про неприпустимість ототожнення понять "зловживання довірою" та "зловживання довірливістю" ("використання довірливості"). Ці поняття мають різне значення: довіра означає характеристику відносин між людьми, довірливість є властивістю людського характеру, хоча при зловживанні довірою вона часто використовується.
Досліджуючи характерні ознаки зловживання довірою, вважаю, зловживання довірою - це використання винним відносин довіри, які є основою правовідносин або існують в особистих стосунках, вчинене з метою протиправного заволодіння чужим майном. При цьому зловживання довірою є другорядним по відношенню до обману, але не втрачає свого самостійного значення як спосіб заволодіння майном при шахрайстві.
Особливість причинного зв'язку при шахрайстві полягає в тому, що винний, повідомляючи неправдиві відомості, вводить в оману особу, через що остання передає майно винному. Тому при шахрайстві обман або зловживання довірою завжди передують заволодінню майном і знаходяться з останнім у причинному зв'язку. При відсутності такої послідовності виключається склад шахрайства, а самі дії, за наявності необхідних для того ознак, можуть утворювати інший склад злочину.
Шахрайство - умисний злочин. Винний бажає настання результату - звернення певного майна на свою користь. Що стосується упущеної вигоди, то винна особа, як правило, не має прямого умислу, і це виключає можливість визнання даного наслідку елементом будь-якої форми розкрадання.
Шахраї, які вчинюють свої злочини у сфері економіки, не сприймають себе злочинцями, хоча і припускають, що порушують закон. Злочинну поведінку в економічній сфері на перший погляд важко відрізнити від законослухняної, тому такі шахраї стверджують, що практично всі підприємці діють таким чином. Рушійною силою таких людей є бажання будь-якою ціною зробити кар'єру, досягнути успіху. Особи, які вчинюють шахрайства у сфері економіки, характеризуються наявністю високого соціального статусу, тому застосування до них такого виду покарання як позбавлення волі справляє стримуючий ефект як на них, так і на інших потенціальних економічних злочинців, тому що перш за все вони побоюються втратити свій соціальний статус, респектабельність і авторитет серед ділових партнерів.
На мою думку, бажання "розкішно" жити, поєднане з небажанням працювати, приводить осіб певної категорії до вчинення корисливих злочинів, у тому числі шахрайства. У свою чергу, ліберальна кримінально-правова політика держави щодо таких осіб сприяє тому, що вони залишають роботу чи навчання і перетворюють злочинну діяльність у головне джерело існування. Такий суб'єкт небезпечний не лише тим, що у нього накопичується злочинний досвід, впевненість у своїх силах, але й тим, що така особа стає організатором інших злочинів і залучає до їх вчинення нестійких осіб. Організаторами груп переважно стають раніше судимі особи.
Слід звернути увагу на ще одну особливість особи злочинця при шахрайстві. Більшість шахраїв володіють певними психологічними прийомами, акторськими навичками та іншими прийомами, які їм допомагають приховати істинні наміри. Шахраї також здатні орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, мають непогану реакцію. Частина шахраїв володіють знаннями в області економічних наук, особливо у сфері фінансів, постачання та збуту, операцій з нерухомістю. Часто шахраї знають прізвища відповідальних працівників органів державної та місцевої влади і посилаються на них при вчиненні шахрайств.
Шахрайство вчинюється з прямим умислом, отже винний усвідомлює, що на майно, яким він заволодіває, він ніяких прав не має. Він розуміє, що вчинює суспільне небезпечне протиправне діяння і передбачає розвиток причинного зв'язку й настання суспільне небезпечних наслідків.
Умисел при шахрайстві за часом виникнення й формування частіш за все буває заздалегідь обдуманим і набагато рідше - таким, що виник раптово.
Завдання успішного розслідування злочинів, особливо стратегічного характеру, як показує слідчий досвід, не можуть бути вирішені досить швидко і методично правильно тільки за допомогою засобів і прийомів криміналістичної техніки і тактики. Професійно розкрити злочин по гарячих слідах і при відсутності таких, вирішити всі інші завдання розслідування, визначені кримінально-процесуальним законом, у встановлений термін практично неможливо, не керуючись при цьому спеціальними науково розробленими системами методів ведення слідства і попередження злочинів.
Методика розслідування окремих видів злочинів - частина науки криміналістики, яка має озброїти слідчого науково-методичним комплексом знань та навиків розкриття та розслідування злочинів.
Методика розслідування - це самостійний розділ криміналістики. Його складають наукові положення, рекомендації та методи розслідування окремих видів злочинів, що ґрунтуються на вимогах кримінально-процесуального законодавства.
На мою думку, "розкрадання" - це суспільне небезпечне, умисне, протиправне заволодіння (спроба заволодіння) чужим майном з метою звернення його на свою користь, що призвело до зменшення (загрози зменшення) фонду власника цього майна. Увага приділена обґрунтуванню доцільності повернення поняття "розкрадання" до КК України. Це обумовлено важливістю значення цього поняття у кримінальному праві. Воно допомагає розкрити характерні ознаки, які притаманні усім формам і видам розкрадань, полегшує аналіз окремих форм розкрадань, сприяє їх відмежуванню від інших (корисливих, не пов'язаних із розкраданням і некорисливих) злочинів проти власності та злочинів, спрямованих на інші суспільні відносини, а також діянь, які взагалі не є кримінальне караними. Щодо терміна "викрадення", то він не мас відповідного значення й охоплює фактично лише дві форми розкрадання - крадіжку та грабіж.
Об'єктом злочину у шахрайстві є право власності як охоронювані законом відносини між людьми, які виражаються у володінні, користуванні та розпорядженні майном. Але цілком логічним, на мою думку, слід визнати заперечення щодо даного визначення, адже право лише юридичне закріплює приналежність майна конкретній особі і не може зазнавати шкоди, злочини проти власності руйнують або зовсім знищують економічні відносини власності, позбавляють власника можливості володіння, користування та розпорядження майном. Я вважаю, що ці, на перший погляд протилежні, позиції щодо визначення об'єкта шахрайства, є обидві вірні, тому що виходять з різних характеристик поняття власності - юридичної та економічної.
За умов ринкової економіки з'явився такий вид товару, як інформація, і вартість його може бути дуже високою. Оскільки сучасний обсяг наявної інформації не дозволяє використовувати для її збереження звичайні матеріальні носії, то в епоху науково технічного розвитку їх успішно замінив комп'ютер. У пам'яті комп'ютера чи на інших електронних носіях зберігається інформація, яка містить різноманітні відомості, у тому числі й такі, що становлять комерційну таємницю (характеристика нових видів продукції, оригінальних розробок у певних галузях господарства тощо). За умов конкуренції заволодіння такою інформацією шляхом шахрайства може завдати шкоди підприємству, порушити його нормальну діяльність, що свідчить про велику суспільну небезпеку такого роду посягань і потребує адекватної кримінально-правової боротьби з ними.
Так, для кваліфікації не має значення як вчинено шахрайство - шляхом обману чи зловживання довірою, через те що в кримінально-правовій нормі про шахрайство вони закріплені як альтернативні способи вчинення злочину, але відсутність визначень даних понять у законі не дозволяє з абсолютною впевненістю визнати деякі злочини шахрайством. Уперше у вітчизняному кримінальному законодавстві визначення обману було сформульоване у примітці до ст. 187 КК УРСР 1922 р. Після цього у жодному з кримінальних кодексів визначення обману не давалося. Проаналізувавши зміст, форми та види обману, які в різний час досліджувалися вітчизняними й російськими криміналістами, визначення шахрайського обману, запропоновані сучасними доктринами науки кримінального права деяких іноземних країн, дисертант обґрунтовує власне визначення обману. Так, обман при шахрайстві - це повідомлення завідомо неправдивих даних або приховування, замовчування інформації про факти або обставини, повідомлення про які було обов'язковим, спрямовані на введення потерпілого в оману або на підтримку помилки особи з метою заволодіння чужим майном або правом на майно, і які призвели до такого стану потерпілого.
Законодавчого закріплення поняття "зловживання довірою" досі не існувало. В юридичній літературі неодноразово порушувалося питання про неприпустимість ототожнення понять "зловживання довірою" та "зловживання довірливістю" ("використання довірливості"). Ці поняття мають різне значення: довіра означає характеристику відносин між людьми, довірливість є властивістю людського характеру, хоча при зловживанні довірою вона часто використовується.
Досліджуючи характерні ознаки зловживання довірою, вважаю, зловживання довірою - це використання винним відносин довіри, які є основою правовідносин або існують в особистих стосунках, вчинене з метою протиправного заволодіння чужим майном. При цьому зловживання довірою є другорядним по відношенню до обману, але не втрачає свого самостійного значення як спосіб заволодіння майном при шахрайстві.
Особливість причинного зв'язку при шахрайстві полягає в тому, що винний, повідомляючи неправдиві відомості, вводить в оману особу, через що остання передає майно винному. Тому при шахрайстві обман або зловживання довірою завжди передують заволодінню майном і знаходяться з останнім у причинному зв'язку. При відсутності такої послідовності виключається склад шахрайства, а самі дії, за наявності необхідних для того ознак, можуть утворювати інший склад злочину.
Шахрайство - умисний злочин. Винний бажає настання результату - звернення певного майна на свою користь. Що стосується упущеної вигоди, то винна особа, як правило, не має прямого умислу, і це виключає можливість визнання даного наслідку елементом будь-якої форми розкрадання.
Шахраї, які вчинюють свої злочини у сфері економіки, не сприймають себе злочинцями, хоча і припускають, що порушують закон. Злочинну поведінку в економічній сфері на перший погляд важко відрізнити від законослухняної, тому такі шахраї стверджують, що практично всі підприємці діють таким чином. Рушійною силою таких людей є бажання будь-якою ціною зробити кар'єру, досягнути успіху. Особи, які вчинюють шахрайства у сфері економіки, характеризуються наявністю високого соціального статусу, тому застосування до них такого виду покарання як позбавлення волі справляє стримуючий ефект як на них, так і на інших потенціальних економічних злочинців, тому що перш за все вони побоюються втратити свій соціальний статус, респектабельність і авторитет серед ділових партнерів.
На мою думку, бажання "розкішно" жити, поєднане з небажанням працювати, приводить осіб певної категорії до вчинення корисливих злочинів, у тому числі шахрайства. У свою чергу, ліберальна кримінально-правова політика держави щодо таких осіб сприяє тому, що вони залишають роботу чи навчання і перетворюють злочинну діяльність у головне джерело існування. Такий суб'єкт небезпечний не лише тим, що у нього накопичується злочинний досвід, впевненість у своїх силах, але й тим, що така особа стає організатором інших злочинів і залучає до їх вчинення нестійких осіб. Організаторами груп переважно стають раніше судимі особи.
Слід звернути увагу на ще одну особливість особи злочинця при шахрайстві. Більшість шахраїв володіють певними психологічними прийомами, акторськими навичками та іншими прийомами, які їм допомагають приховати істинні наміри. Шахраї також здатні орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, мають непогану реакцію. Частина шахраїв володіють знаннями в області економічних наук, особливо у сфері фінансів, постачання та збуту, операцій з нерухомістю. Часто шахраї знають прізвища відповідальних працівників органів державної та місцевої влади і посилаються на них при вчиненні шахрайств.
Шахрайство вчинюється з прямим умислом, отже винний усвідомлює, що на майно, яким він заволодіває, він ніяких прав не має. Він розуміє, що вчинює суспільне небезпечне протиправне діяння і передбачає розвиток причинного зв'язку й настання суспільне небезпечних наслідків.
Умисел при шахрайстві за часом виникнення й формування частіш за все буває заздалегідь обдуманим і набагато рідше - таким, що виник раптово.
Завдання успішного розслідування злочинів, особливо стратегічного характеру, як показує слідчий досвід, не можуть бути вирішені досить швидко і методично правильно тільки за допомогою засобів і прийомів криміналістичної техніки і тактики. Професійно розкрити злочин по гарячих слідах і при відсутності таких, вирішити всі інші завдання розслідування, визначені кримінально-процесуальним законом, у встановлений термін практично неможливо, не керуючись при цьому спеціальними науково розробленими системами методів ведення слідства і попередження злочинів.
Методика розслідування окремих видів злочинів - частина науки криміналістики, яка має озброїти слідчого науково-методичним комплексом знань та навиків розкриття та розслідування злочинів.
Методика розслідування - це самостійний розділ криміналістики. Його складають наукові положення, рекомендації та методи розслідування окремих видів злочинів, що ґрунтуються на вимогах кримінально-процесуального законодавства.
Література
1. Кримінальний кодекс України вiд 05.04.2001 № 2341-III – із змін. і допов. N 1616-VI ( 1616-17 ) від 21.08.2009. - http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України вiд 28.12.1960 № 1001-05. – із змін. і допов. від 02.06.2009, ВВР, 2009, N 41. - http://zakon.rada.gov.ua.
3. Закон України «Про оперативно - розшукову діяльність» вiд 18.02.1992 № 2135-XII – із змін. і допов. від 14.04.2009, ВВР, 2009, N 36-37. - http://zakon.rada.gov.ua.
4. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» вiд 30.06.1993 № 3341-XII - із змін. і допов. від 23.10.2009, N 1692-VI - http://zakon.rada.gov.ua.
5. Кримінальний кодекс України: Затвердж. законом від 28 груд. 1960 р.: Офіц. текст із змінами та доп. за станом на 1 лют. 1993 р. [Текст] : законы и законодательные акты. - К. : Україна, 1993. - 183с.
6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. / За ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 1367 с.
7. Погорецький М.А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: Монографія. – Х.: Арсіс, ЛТД, 2007. – 576 с.
8. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.
9. Шепітько В. Ю. Криміналістика. — К.: Видавничий дім "ІнЮре", 2004. - 264с.
10. Криміналістика: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Ю. Шепітька. - 2-ге вид., переробл. і допов. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. - 728 с.
11. Пазинич Т.А. Про криміналістичну класифікацію шахрайств // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. Вип. 21. – Одеса: Фенікс, 2004. -187с.
12. Пазинич Т.А. Особливості механізму вчинення шахрайств та їх криміналістичне значення. - Збірник наукових праць. Серія “Право”. – Вип. 5. – Харків, 2005. – 116с.
13. Пазинич Т.А. Особливості сучасних шахрайств та вплив їх на методику розслідування // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. Науково-теоретичний журнал. – Вип.4. – 2005. – 248с.
14. Комплексна програма профілактики правопорушень на 2007-2009 роки: Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 № 1767.
15. Кримінальне право України. Особлива частина /За ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2007. – 624 с.
16. Теорія кваліфікації злочинів. Підручник / В.В.Кузнєцов, А.В. Савченко.,- К.:, 2006. – 300 с.
17. Психологічні особливості шахрайства. - Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.06 / О.В. Кравченко; Нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2005. - 21с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України вiд 28.12.1960 № 1001-05. – із змін. і допов. від 02.06.2009, ВВР, 2009, N 41. - http://zakon.rada.gov.ua.
3. Закон України «Про оперативно - розшукову діяльність» вiд 18.02.1992 № 2135-XII – із змін. і допов. від 14.04.2009, ВВР, 2009, N 36-37. - http://zakon.rada.gov.ua.
4. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» вiд 30.06.1993 № 3341-XII - із змін. і допов. від 23.10.2009, N 1692-VI - http://zakon.rada.gov.ua.
5. Кримінальний кодекс України: Затвердж. законом від 28 груд. 1960 р.: Офіц. текст із змінами та доп. за станом на 1 лют. 1993 р. [Текст] : законы и законодательные акты. - К. : Україна, 1993. - 183с.
6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. / За ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 1367 с.
7. Погорецький М.А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: Монографія. – Х.: Арсіс, ЛТД, 2007. – 576 с.
8. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.
9. Шепітько В. Ю. Криміналістика. — К.: Видавничий дім "ІнЮре", 2004. - 264с.
10. Криміналістика: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Ю. Шепітька. - 2-ге вид., переробл. і допов. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. - 728 с.
11. Пазинич Т.А. Про криміналістичну класифікацію шахрайств // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. Вип. 21. – Одеса: Фенікс, 2004. -187с.
12. Пазинич Т.А. Особливості механізму вчинення шахрайств та їх криміналістичне значення. - Збірник наукових праць. Серія “Право”. – Вип. 5. – Харків, 2005. – 116с.
13. Пазинич Т.А. Особливості сучасних шахрайств та вплив їх на методику розслідування // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. Науково-теоретичний журнал. – Вип.4. – 2005. – 248с.
14. Комплексна програма профілактики правопорушень на 2007-2009 роки: Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 № 1767.
15. Кримінальне право України. Особлива частина /За ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2007. – 624 с.
16. Теорія кваліфікації злочинів. Підручник / В.В.Кузнєцов, А.В. Савченко.,- К.:, 2006. – 300 с.
17. Психологічні особливості шахрайства. - Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.06 / О.В. Кравченко; Нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2005. - 21с.
Інші роботи цього напряму
© 2024 Diplom.kiev.ua
Наукові роботи на замовлення
Потрібна наукова робота ?