Право притулку   (ID роботи: 1167)

Вступ

Розділ 1. Історичний аспект та поняття права притулку
1.1. Історія становлення права притулку
1.2. Поняття та правові основи статусу біженця або переселенця

Розділ 2. Право притулку
2.1. Право притулку біженців в Україні
2.2. Політичні біженці в іноземних країнах

Висновок
Список використаної літератури і джерел

Найпершою, найважливішою складовою будь-якої держави є люди, які населяють країну, тобто населення.
Біженці – слово, яке традиційно викликало співчуття та повагу. Право на притулок, право людей, які з відчаю втікали з рідних місць, щоб шукати безпеки від переслідувань, воєн та насильства, є одним з найдавніших понять звичаєвого права. Поняття безпечного притулку та гостинности щодо людей, які потрапили у біду, характерні для більшости світових релігій. Проте знецінення моральних понять, очевидно, так перевернуло усі етичні установки, що саме слово “біженці” сьогодні викликає агресивність, нерозуміння, злобу – усі складові ксенофобської реакції. Мені доводилося чути від людей, які вважають себе правозахисниками, презирливо-менторське: “Немає такого права – на біженство”.
Підкидає дров у вогонь і преса. Принаймні вирази “чорна навала зі Сходу”, “нелегали нас затопчуть” не є рідкістю як для львівських, так і для загальноукраїнських видань. Усі питання, пов’язані з міґраційним потоком людей до або через Україну, асоціативно пов’язують з кримінальним бізнесом, наркотиками, а то й з тероризмом. Національно свідомих інтелектуалів лякають натяки відомих політологів про те, що “неконтрольована міґрація призведе до релігійних та етнокультурних змін в Україні” та що “у ХХІ столітті українці змінять колір шкіри та розріз очей”. Про співчуття чи солідарність з жертвами порушень прав людини тут навіть не йдеться. І це не лише в Україні. Коли в Европі заходить розмова про проблему притулку, найдотепнішою відповіддю вважається: “Корабель і так переповнений”. Як у нас, так і в Західній Европі образ людини, яка пошукує притулку, змальовується за одним шаблоном – чужий, незрозумілий, небезпечний. Майже “Чужий-3”. Серед закликів та пропозицій щодо вирішення проблеми панує один – не допустити до країни безіменних, “безликих” прибульців. Уваги ж міжнародним зусиллям для вирішення тих проблем, які, власне, і породжують потоки біженців, приділяється набагато менше. Зрідка можна почути співчутливі голоси, що прориваються з-за димової завіси масового психозу: “На їхньому місці і ми б рятувалися втечею”.
Може, тоді пригадається, що біженці – це люди, вимушені залишити рідний дім, друзів та майно – можливо, внаслідок загрози негайної та жахливої смерти, можливо після довгих роздумів та невизначености, коли були вичерпані усі інші можливості. У будь-якому разі у їхнє життя втрутилася сила, над якою вони не мали влади.
Отже, тема даної курсової роботи – «Право притулку».
Мета даної курсової роботи - розглянути особливості права притулку. Виходячи поставленої мети, я ставлю перед собою наступні завдання:
- проаналізувати історичний аспект та поняття права притулку:
- проаналізувати основи формування правового статусу біженців у міжнародному приватному праві;
- розглянути право притулку біженців в Україні та інших державах.
По закінченні роботи провести підсумки у дослідженні.
У роботі буде проаналізоване чинне законодавство. Будуть використані коментарі до чинного законодавства, періодика та наукова література таких відомих правників, як Пероговський В., Черниловський З.М., Подопригора А.А., Малиновська О. А. та ін.
У першом розділі висвітлено історичний аспект та поняття права притулку.
У другому розділі більш детально розкрито питання права притулку біженців у нашій державі та у державах іноземних країн.

Незважаючи на традиційність права на притулок, аж до ХХ століття не існувало будь-яких універсальних норм щодо захисту втікачів. Лише у 1950-51 рр. була створена мережа інституцій та міжнародно-правових актів для вирішення проблем біженців наґлобальному рівні. Зокрема, було створене Управління Верховного Комісара у справах біженців при Організації Об'єднаних Націй (УВКБ ООН) та прийнята Конвенція ООН стосовно статусу біженців.
Важливість Конвенції ООН щодо біженців полягає у тому, що вона подає визначення біженця як особи, яка перебуває за межами власної країни і не має можливости чи не бажає повернутися внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, політичних переконань чи приналежности до певної соціальної групи.
В усьому світі люди стають біженцями не внаслідок того, що в одній країні жити краще, а в іншій гірше, а внаслідок побоювань. Побоювань порушень прав людини, насильств та переслідувань.
Окрім того, люди втікають ще й з особистих причин. Це можуть бути політичні активісти або члени будь-яких громадських організацій, які не догодили владі, і яким загрожують тортури чи смерть. Їх може розшукувати поліція, їм можуть погрожувати по телефону, і вони розуміють, що відлік часу для них розпочався. Усі вони мають таке ж право на міжнародний захист, як і ті, хто втікає від подій, які привернули увагу світової громадськости. Взагалі, кількість втікачів є найкращим лакмусовим папірцем для визначення рівня порушень прав людини в тій чи іншій країні. Адже уряди можуть блокувати доступ до інформації та заперечувати, що якісь порушення існують. Але вони не здатні зупинити людей, доведених до відчаю, втекти з країни і розповісти власну історію.
На шляху до “безпечних країн” на них чигають грабіжники, ґвалтівники, вбивці та шахраї; конвої з біженцями нерідко стають об’єктом безпосередніх атак з боку збройних сил (згадаємо Югославію чи Російську Федерацію). Але й кінець подорожі далеко не завжди означає, що небезпеки вже немає. Біженці, що живуть у таборах, особливо на території бідних країн, страждають від голоду та нестачі медичної допомоги, хабарництва табірної адміністрації. У жінок нерідко вимагають “сексуальних послуг” в обмін на їжу та воду. Виникають проблеми з місцевим населенням – адже розселення значної кількости прибульців за короткий час створює економічні та політичні проблеми. Уряди здебільшого не бажають сушити собі голову цими проблемами і часто нацьковують на біженців місцеве населення, створюючи атмосферу ненависти до чужих.
У країнах Европи та США біженці стають жертвами місцевих расистів, які ображають їх словесно та наносять тілесні ушкодження, а у Німеччині та Росії навіть спалюють живцем. У Середній Азії біженці автоматично потрапляють до концентраційних таборів. І хоча там, де їм вдалося організувати якусь подобу нормального життя, біженці намагаються відкривати школи, лікарні, майстерні, невеличкі фірми, як палестинці на Близькому Сході, хоча є країни, де біженців приймають і дозволяють їм інтегруватися й адаптуватися до місцевої спільноти, хоча багато біженців добровільно повертається додому, коли зникають причини, що змусили їх втікати.
За останні роки багато держав стали вдаватися до хитромудрих заходів, які б не дозволили біженцям навіть подати прохання про притулок в їхніх країнах. Це виявляється у покараннях біженців за те, що вони не мають відповідних проїзних документів чи в'їзних віз, користуються фальшивими чи підробленими документами або взагалі не мають жодних, а також авіа- чи судоплавних компаній за перевезення людей без відповідних документів.
Парадоксально, що подання прохання про притулок може викликати ув’язнення людини, яка його подала. Звичайно, коли країна намагається регулювати міґраційну політику, її важко за це засуджувати. Але для цього потрібно чітко відокремлювати економічних міґрантів від біженців та шукачів притулку, не чіпляючи їм етикетку “нелегалів”, тобто дотримуватися справедливих процедур надання притулку, які б надавали біженцю гарантії .
Індивідуальні процедури отримання статусу біженця, незважаючи на їхню бюрократичність, мають надзвичайне значення. Від них може залежати життя людини. Однак під час заповнення анкет на біженців чигають різні підступні пастки. Часто у працівників міґраційних служб немає достатньої інформації про політичну ситуацію чи умови життя у країні, звідки походить біженець, або вони взагалі упереджено ставляться до вихідців з певних країн. Буває, що біженці занадто перелякані, щоб докладно пояснити представнику влади причини та обставини своєї втечі, що може викликати автоматичну відмову у наданні статусу біженця.
У кінцевому підсумку, захист біженців та їхніх прав є обов’язком держав. Неурядові організації і навіть просто люди, які розуміють, що у нашому нестабільному світі катастрофа може трапитися з будь-ким, повинні наглядати за тим, як держави ставляться до власних зобов’язань. Звичайно, що у ситуації, коли промислово розвинуті країни нездатні проводити великодушну політику щодо порівняно невеликої кількости біженців, які просять їхньої допомоги, ще важче вимагати цього від країн, які розвиваються. Та іншого виходу немає.
Наріжним каменем проблеми прав біженців є усвідомлення усіма державними та недержавними інституціями, які мають справу з біженцями, декількох простих речей. Біженці – це не жебраки. Вони лише просять поваги до своїх прав. Кожен біженець має право на місце, де він почуватиметься у безпеці після усіх страждань, які йому довелося пережити. Не можна ставитись до цих людей як до загрози для ринку праці, міґраційної політики та системи соціального забезпечення. Новітня історія вчить нас, що кожен може стати біженцем. Нагляд громадськости потрібен у цих справах якомога швидше і не може залежати від політичних розмірковувань. Лише тоді права біженців будуть дотримані за будь-яких обставин.
Проблема біженців залишається важливою не тільки національною, а й міжнародною проблемою. Водночас Україна як правова держава і член ряду міжнародних організацій має виконувати свої зобов’язання із забезпечення основних прав біженців, у тому числі політичних. Не можна звужувати поняття біженця в національному законодавстві, оскільки цим самим ми робимо крок назад щодо правильного розуміння суті проблеми. Слід продовжити вдосконалення національного законодавства щодо визначення поняття політичних біженців в Україні і нарешті надати йому належне правове регулювання, враховуючи при цьому особливості регулювання питання міжнародними нормативними актами.

1. Конституція України від 1996. – Вісник Верховної Ради України. – 1996. - №105.
2. Закон України «Про біженців».від 21.06.2001.- Відомості Верховної Ради. – 2001. - №4.
3. Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2001. - №2491-ІІІ. - Відомості Верховної Ради. – 2001. - №4.
4. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994р. – Відомості Верховної Ради. – 2007. - № 3929-12.
5. Загальна декларація прав людини 1948 р. - Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. - К.: Юрінформ, 1992. – 70с.
6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. - Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. - К.: Юрінформ, 1992. – 312с.
7. Материалы и рекоендации Генеральной Ассамблеи ООН – Юридический ежегодник. – Нью-Йорк, изд-во Гекнеральной ассамблеи ООН . – 2002. – 490с.
8. Український інформаційно-аналітичний журнал “Проблеми міграції”, 2002, №3 – 65с.
9. Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини: Монографія. - К.: KM Academia, 2000.- 206с.
10. Антонович М. Міжнародне право з прав людини: Збірник матеріалів. У 2-х ч. - К., 1998. – 184с.
11. Буроменський М. та ін. Права людини: Підручник для 10-11 класів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій. - К.: Право, 1997. - 225 с.
12. Бабилев Г.В., Зубков Н.Г., Основы консульской службы. – М., 1986. – 70с.
13. Бобир В.І., Демський С.Е., Колодій А.М. та ін.Правознавство. Навч. посібник За ред. Копейчикова В.В. . – К.: Харків. – 1998. – 280с.
14. Кавун В. Методи здійснення міжнародного контролю у сфері захисту прав людини. - Вісник Львівського ун–ту. – Львів, 2001. – Вип. 3. – с. 97–109.
15. Крашенинникова Н.А. Право и религиозно-общинніе отношения в Индии. – Вестн. Москв. ун-та. – 1968. - №2. – 107с.
16. Лукашева Е.А.. Права человека: Учебник для вузов - М.: Изд. группа Норма-Имфра М, 1999. – 137с
17. Лейст О.Е. История политических и правовых учений домарковского периода. – М., 1995. – 97с.
18. Малиновська О. А. Проблема біженців у світі та в Україні: масштаби, шляхи вирішення. - Стратегічна панорама. – 2002. – № 1. – 63с.
19. Малимоненко Р. Роль прав, свобод та інтересів людини у світовій обстановці. – Право України. - №2. – 2004.
20. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. – М., 1988. – 290с.
21. Пероговський В.О началах международного права относительно иностранцев у народов древнего мира. – СПб., - 244с.
22. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. – К., 1990. - 607с.
23. Фельдман Д.І., Баскін Ю.Я. Історія міжнародного права. – М., 1990. – 317с.
24. Хавронюк М., Прощаєв Б., Марченко М., Трофимов С. Законодавство про вїзд в Україну та про статус іноземців. – К.: Правові джерела, 1998.– 245 с.
25. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М., 1983. – 340с.
26. Черниловский З.М. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права.– М., 1994. – 205с.
27. Черкес М.Ю. Правовая регламентация статуса беженцев и лиц, ищущих убежище. – Одесса: Латстар, 2002. – 164 с.

Кваліфікація збройних конфліктів і застосування норм міжнародного гуманітарного права