|
ЦЕНА:
50 грн.
|
||
|
ЦЕНА:
114 руб.
|
||
|
Данную работу можно скачать сразу после оплаты!!!
|
||
| Тема работы: | СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА У ВАВИЛОНІ (ID работы: 678) |
| Направление: | Гуманитарные предметы |
| Предмет: | История Всемирная |
| Тип работы: | Курсовая работа |
| Число страниц: | 43 |
| Год защиты: | 2009 |
| Язык: | Украинский |
Содержание
Зміст
Вступ
Розділ І. Становлення та розвиток держави у Вавилоні
1. 1. Особливості виникнення і розвитку держави Месопотамії
1.2. Вавилонське царство
Розділ ІІ. Розвиток права у Вавилонській державі
2.1. Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства
2.2. Державний устрій, суд, збройні сили
2.3. Джерела права. Закони царя Хаммурапі
Висновок
Список використаної літератури
Додаток
Вступ
Розділ І. Становлення та розвиток держави у Вавилоні
1. 1. Особливості виникнення і розвитку держави Месопотамії
1.2. Вавилонське царство
Розділ ІІ. Розвиток права у Вавилонській державі
2.1. Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства
2.2. Державний устрій, суд, збройні сили
2.3. Джерела права. Закони царя Хаммурапі
Висновок
Список використаної літератури
Додаток
Введение
Вступ
У Передній Азії найдавніші держави виникли в долині річок Тигру і Євфрату, тобто в долині Межиріччя, або Месопотамії. В південній її частині жили племена шумерів. Основним їх заняттям було землеробство. Десята частина врожаю у вигляді податку вилучалася в царські комори. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав. їх правителі називалися патесі, а самі держави в свою чергу - патесіати. Між найкрупнішими патесіатами - Ла-гашем та Уммою в кінці IV тис. до н. є. починається боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя.
У центральній і північно-західній частині Межиріччя проживали семітські племена, що називалися за своїм головним містом аккадій-цями. Приблизно в середині III тис. до н. є. на чолі Аккаду опинився талановитий воєначальник і адміністратор Саргон І. У його війську налічувалося 5400 воїнів. Вважається, що це перше в історії постійне військо. За службу його воїни отримували від царя земельні наділи.
Близько 2320 р. до н. е. в Лагаші вибухнуло народне повстання, кероване Урукагіною (Уруінімгіною), що стало переможним. Урукагіна за період шестирічного правління (2318-2312 pp. до н. є.) здійснив важливі соціальні реформи, які вважаються найдавнішими відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин. Були скасовані побори зі жрецького персоналу, збільшено натуральне утримання підневільних храмових робітників, відновлено незалежність храмового господарства від царської адміністрації. Певні поступки були зроблені і рядовим прошаркам населення: зменшено плату за здійснення релігійних обрядів, скасовано деякі податки з ремісників, полегшено повинність на зрошувальних спорудах. Окрім цього, Урукагіна відновив судову організацію в сільських общинах та гарантував права громадян Лагашу, захистивши їх від лихварської кабали. Нарешті була ліквідована поліандрія (багатомужжя). Усі ці реформи Урукагіна видав за договір з головним богом Лагашу Нінгірсу, а себе оголосив виконавцем його волі. Реформи не зачепили землеволодіння знаті, не ліквідували повністю боргової кабали. Через шість років після переможного повстання Урукагіни землі Лагашу були захоплені армією Умми, а реформи Урукагіни - скасовані.
В усобну боротьбу південно-месопотамських міст втрутився Саргон (правив Аккадом з 2334 р. до н. е.). Цей цар підкорив собі усе Межиріччя, Елам (гірська країна на схід від Межиріччя) і здійснив походи в Сирію і Малу Азію. В кінці свого царювання прийняв титул «царя чотирьох сторін світу». Саргон та його наступники Саргоніди (п'ять царів, син, змінюючи батька, правили країною протягом 150 років) прискорили розвиток державності в Древньому Шумері. Сильного удару було завдано родовій аристократії шумерських міст. Однак державний лад цих міст ще нагадує попередню, додержавну епоху. Це невеликі адміністративні утворення типу міст-держав. Центром їх, оточеним сільською периферією, були поселення міського типу.
Серцевиною і символом такого поселення був храм - зікурат, збудований на честь місцевого божества-покровителя. Нерідко храм був місцем проживання вождя і перебування його адміністративного апарату з числа жерців - чиновників. Таким вождем був обраний усіма вільними чоловіками (або призначений радою старійшин) енсі («той, що очолює рід») чи лугаль (велика людина). У храмі знаходилися комори для зберігання зерна, отриманого з храмових земель, обробка яких була обов'язком усіх землеробів, склади готової продукції ремісників, арсенали і т. п. Зрозуміло, що таке місто мало автономний устрій з власною армією, чиновниками, податками тощо. Рада або общинні збори управляють загальним земельним фондом, чинять суд, можливо, мають право зміщення енсі та лугалів. Влада центру тримається на військовій силі царя та тих вигодах, які забезпечує єдина держава: припинення міжусобних війн, вільний розвиток торгівлі і ремесел, надходження рабів із завойованих територій, безпека кордонів тощо. Однак ця влада первісно не має такого абсолютного характеру, як влада фараона в сусідньому Єгипті. За одного з наступників Саргонідів - Урнамму (засновник Третьої династії Ура 2112-2003 pp. до н. є.) царська влада зрештою набула деспотичного характеру. Цар став верховним суддею, главою усього державного апарату, він же вирішував питання війни і миру. Було створене сильне центральне управління. В царських та храмових землях чисельний штат писців та чиновників реєстрував найдрібніші аспекти господарського життя.
В країні діяла налагоджена транспортна система, гінці з документами розсилалися в усі кінці держави. Син Урнамму Шульгі (2093-2046 pp. до н. є.) добився свого обожнення. В храмах ставилися його зображення, яким слід було приносити жертви. Шульгі видав закони, які свідчать про наявність розвинутої судової системи. В них, зокрема, встановлювалася винагорода за привід раба-втікача його власникові. Передбачалися також покарання за різні види членоушкоджень. На відміну від більш пізніх законів Хаммурапі, Шульгі не керувався принципом «око за око, зуб за зуб», а визначив порядок матеріального відшкодування постраждалому. Закони Шульгі вважаються найдавнішими з відомих нам правових актів.
У кінці III тисячоліття до н. е. в область Аккаду вторгаються аморейські племена з Аравії, а в область Шумера - еламіти. Між цими двома завойовниками точиться боротьба за повне панування над Межиріччям, в якій перемагають аморейські царі, чиєю столицею був Вавилон. Близько 1894 р. до н. є. амореї створили самостійну державу з центром у Вавилоні. Розквіт давньовавилонського царства і остаточне об'єднання під його зверхністю усього Межиріччя відбувається за знаменитого царя Хаммурапі (1792-1750 р. до н. е.). Хаммурапі переміг еламітів, підкоривши північне від Вавилонії царство Марі, та завоював місто Ашшур, центр могутньої в майбутньому держави. Його імперія протрималася близько двох віків. У 1595 р. до н. е. Вавилон був захоплений хетами, а в 1518 р. до н. є. - касітами, панування яких тривало 362 роки.
Хаммурапі розробив знаменитий звід законів. Висічений на базальтовому стовпі, кодекс зберігся до нашого часу. Складається він з 282 статей.
Було б не зовсім вірним вважати Хаммурапі першим чи найбільшим законодавцем Вавилонського царства. Закони держави Ешнунни (держава захоплена Хаммурапі в 1763 р. до н. є.) уже на поч. XX ст. до н. є. містили тарифи цін та оплати найманої праці, статті сімейного, шлюбного та карного права. Так, за подружню зраду з боку дружини, зґвалтування заміжньої жінки та викрадення дитини вільної людини встановлювалася смертна кара. Як випливає з цих законів, раби носили спеціальні тавра і не могли вийти за межі міста без дозволу свого володаря. До другої половини XX ст. до н. є. віднесено закони царя Ліпіт-Іштара, в котрих, зокрема, регулюється статус рабів. Були встановлені покарання за втечу раба від господаря та за переховування раба-утікача. Обумовлювалося: якщо рабиня вступала у шлюб з вільним, її діти від такого шлюбу ставали вільними, і т. д. і т. п. Тобто, закони Хаммурапі з'явилися не на пустому місці, їх поява була лише одним з виявів фіксації місцевих правових норм, доповнених законодавчою практикою правителя.
Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично вільні від релігійного впливу. Вчені вважають це свідченням того, що релігійна система Межиріччя не була тотальною, тобто не монополізувала сферу духовного життя. На відміну від іншої найдавнішої правової системи світу, давньоєгипетської, норми правової поведінки у Вавилонській державі залишалися відносно вільними від авторитету релігії і втручання жерців. Ці закони як за своїм змістом, так і за рівнем розвитку тогочасної юридичної думки були великим кроком уперед порівняно з давнішими шумерськими та аккадськими правовими пам'ятками. Зокрема, був прийнятий, хоча й не завжди послідовно відстоювався, принцип провини та злої волі. Так, було встановлено різні покарання за зумисне і незумисне убивства.
Древній Вавилон був різновидом східної деспотії. Цар (патесі-лугаль) має необмежену владу, управління побудоване на засадах бюрократичного централізму. В країні діє відрегульована податкова система, населення задіяне у суспільних роботах.
Мета курсової роботи полягає в тому, щоб дати характеристику розвиткові держави та права у Вавилонській державі.
Об’єктом дослідження – є наукові праці про розвиток держави та права у Вавилонській державі.
Методи дослідження: описовий, порівняльний, структурний.
Структура роботи. Дана робота складається із вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури та додатку.
У Передній Азії найдавніші держави виникли в долині річок Тигру і Євфрату, тобто в долині Межиріччя, або Месопотамії. В південній її частині жили племена шумерів. Основним їх заняттям було землеробство. Десята частина врожаю у вигляді податку вилучалася в царські комори. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав. їх правителі називалися патесі, а самі держави в свою чергу - патесіати. Між найкрупнішими патесіатами - Ла-гашем та Уммою в кінці IV тис. до н. є. починається боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя.
У центральній і північно-західній частині Межиріччя проживали семітські племена, що називалися за своїм головним містом аккадій-цями. Приблизно в середині III тис. до н. є. на чолі Аккаду опинився талановитий воєначальник і адміністратор Саргон І. У його війську налічувалося 5400 воїнів. Вважається, що це перше в історії постійне військо. За службу його воїни отримували від царя земельні наділи.
Близько 2320 р. до н. е. в Лагаші вибухнуло народне повстання, кероване Урукагіною (Уруінімгіною), що стало переможним. Урукагіна за період шестирічного правління (2318-2312 pp. до н. є.) здійснив важливі соціальні реформи, які вважаються найдавнішими відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин. Були скасовані побори зі жрецького персоналу, збільшено натуральне утримання підневільних храмових робітників, відновлено незалежність храмового господарства від царської адміністрації. Певні поступки були зроблені і рядовим прошаркам населення: зменшено плату за здійснення релігійних обрядів, скасовано деякі податки з ремісників, полегшено повинність на зрошувальних спорудах. Окрім цього, Урукагіна відновив судову організацію в сільських общинах та гарантував права громадян Лагашу, захистивши їх від лихварської кабали. Нарешті була ліквідована поліандрія (багатомужжя). Усі ці реформи Урукагіна видав за договір з головним богом Лагашу Нінгірсу, а себе оголосив виконавцем його волі. Реформи не зачепили землеволодіння знаті, не ліквідували повністю боргової кабали. Через шість років після переможного повстання Урукагіни землі Лагашу були захоплені армією Умми, а реформи Урукагіни - скасовані.
В усобну боротьбу південно-месопотамських міст втрутився Саргон (правив Аккадом з 2334 р. до н. е.). Цей цар підкорив собі усе Межиріччя, Елам (гірська країна на схід від Межиріччя) і здійснив походи в Сирію і Малу Азію. В кінці свого царювання прийняв титул «царя чотирьох сторін світу». Саргон та його наступники Саргоніди (п'ять царів, син, змінюючи батька, правили країною протягом 150 років) прискорили розвиток державності в Древньому Шумері. Сильного удару було завдано родовій аристократії шумерських міст. Однак державний лад цих міст ще нагадує попередню, додержавну епоху. Це невеликі адміністративні утворення типу міст-держав. Центром їх, оточеним сільською периферією, були поселення міського типу.
Серцевиною і символом такого поселення був храм - зікурат, збудований на честь місцевого божества-покровителя. Нерідко храм був місцем проживання вождя і перебування його адміністративного апарату з числа жерців - чиновників. Таким вождем був обраний усіма вільними чоловіками (або призначений радою старійшин) енсі («той, що очолює рід») чи лугаль (велика людина). У храмі знаходилися комори для зберігання зерна, отриманого з храмових земель, обробка яких була обов'язком усіх землеробів, склади готової продукції ремісників, арсенали і т. п. Зрозуміло, що таке місто мало автономний устрій з власною армією, чиновниками, податками тощо. Рада або общинні збори управляють загальним земельним фондом, чинять суд, можливо, мають право зміщення енсі та лугалів. Влада центру тримається на військовій силі царя та тих вигодах, які забезпечує єдина держава: припинення міжусобних війн, вільний розвиток торгівлі і ремесел, надходження рабів із завойованих територій, безпека кордонів тощо. Однак ця влада первісно не має такого абсолютного характеру, як влада фараона в сусідньому Єгипті. За одного з наступників Саргонідів - Урнамму (засновник Третьої династії Ура 2112-2003 pp. до н. є.) царська влада зрештою набула деспотичного характеру. Цар став верховним суддею, главою усього державного апарату, він же вирішував питання війни і миру. Було створене сильне центральне управління. В царських та храмових землях чисельний штат писців та чиновників реєстрував найдрібніші аспекти господарського життя.
В країні діяла налагоджена транспортна система, гінці з документами розсилалися в усі кінці держави. Син Урнамму Шульгі (2093-2046 pp. до н. є.) добився свого обожнення. В храмах ставилися його зображення, яким слід було приносити жертви. Шульгі видав закони, які свідчать про наявність розвинутої судової системи. В них, зокрема, встановлювалася винагорода за привід раба-втікача його власникові. Передбачалися також покарання за різні види членоушкоджень. На відміну від більш пізніх законів Хаммурапі, Шульгі не керувався принципом «око за око, зуб за зуб», а визначив порядок матеріального відшкодування постраждалому. Закони Шульгі вважаються найдавнішими з відомих нам правових актів.
У кінці III тисячоліття до н. е. в область Аккаду вторгаються аморейські племена з Аравії, а в область Шумера - еламіти. Між цими двома завойовниками точиться боротьба за повне панування над Межиріччям, в якій перемагають аморейські царі, чиєю столицею був Вавилон. Близько 1894 р. до н. є. амореї створили самостійну державу з центром у Вавилоні. Розквіт давньовавилонського царства і остаточне об'єднання під його зверхністю усього Межиріччя відбувається за знаменитого царя Хаммурапі (1792-1750 р. до н. е.). Хаммурапі переміг еламітів, підкоривши північне від Вавилонії царство Марі, та завоював місто Ашшур, центр могутньої в майбутньому держави. Його імперія протрималася близько двох віків. У 1595 р. до н. е. Вавилон був захоплений хетами, а в 1518 р. до н. є. - касітами, панування яких тривало 362 роки.
Хаммурапі розробив знаменитий звід законів. Висічений на базальтовому стовпі, кодекс зберігся до нашого часу. Складається він з 282 статей.
Було б не зовсім вірним вважати Хаммурапі першим чи найбільшим законодавцем Вавилонського царства. Закони держави Ешнунни (держава захоплена Хаммурапі в 1763 р. до н. є.) уже на поч. XX ст. до н. є. містили тарифи цін та оплати найманої праці, статті сімейного, шлюбного та карного права. Так, за подружню зраду з боку дружини, зґвалтування заміжньої жінки та викрадення дитини вільної людини встановлювалася смертна кара. Як випливає з цих законів, раби носили спеціальні тавра і не могли вийти за межі міста без дозволу свого володаря. До другої половини XX ст. до н. є. віднесено закони царя Ліпіт-Іштара, в котрих, зокрема, регулюється статус рабів. Були встановлені покарання за втечу раба від господаря та за переховування раба-утікача. Обумовлювалося: якщо рабиня вступала у шлюб з вільним, її діти від такого шлюбу ставали вільними, і т. д. і т. п. Тобто, закони Хаммурапі з'явилися не на пустому місці, їх поява була лише одним з виявів фіксації місцевих правових норм, доповнених законодавчою практикою правителя.
Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично вільні від релігійного впливу. Вчені вважають це свідченням того, що релігійна система Межиріччя не була тотальною, тобто не монополізувала сферу духовного життя. На відміну від іншої найдавнішої правової системи світу, давньоєгипетської, норми правової поведінки у Вавилонській державі залишалися відносно вільними від авторитету релігії і втручання жерців. Ці закони як за своїм змістом, так і за рівнем розвитку тогочасної юридичної думки були великим кроком уперед порівняно з давнішими шумерськими та аккадськими правовими пам'ятками. Зокрема, був прийнятий, хоча й не завжди послідовно відстоювався, принцип провини та злої волі. Так, було встановлено різні покарання за зумисне і незумисне убивства.
Древній Вавилон був різновидом східної деспотії. Цар (патесі-лугаль) має необмежену владу, управління побудоване на засадах бюрократичного централізму. В країні діє відрегульована податкова система, населення задіяне у суспільних роботах.
Мета курсової роботи полягає в тому, щоб дати характеристику розвиткові держави та права у Вавилонській державі.
Об’єктом дослідження – є наукові праці про розвиток держави та права у Вавилонській державі.
Методи дослідження: описовий, порівняльний, структурний.
Структура роботи. Дана робота складається із вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури та додатку.
Заключение
Висновок
Внаслідок системного аналізу становлення та розвитку держави і права в Стародавньому Вавилоні, ми можемо зробити наступні висновки.
1. Процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на століття. Як і в Стародавньому Єгипті, правителі (енси і лугали) прагнули об’єднати країну. Така політика відповідала економічним інтересам, потребам створення єдиної іригаційної системи, тому відігравала прогресивну роль. Наприкінці ХХІV ст. до н.е. Лугальзагеси, правитель Умми, а пізніше й Уруку, зумів очолити щось на зразок конфедерації держав Месопотамії, але тільки як верховний жрець, а не монарх. Але це об’єднання виявилось коротким.
2. Розквіт Вавилона приходиться на час правління шостого царя 1-й Вавілонської династії - Хаммурапі (1792 - 1750 р. до н.е.), що був видатним державним діячем, умілим дипломатом, гарним стратегом, законодавцем і організатором. Уклавши союз з Ларсою, він почав захоплення міст півдня.
3. Вавілонське суспільство складалося з трьох шарів населення. Вільна людина іменувалася авелум - "людині", чи мар авелим - "син людини". Це міг бути і великий торговець, і дрібний ремісник, і селянин. Це був шар вільних громадян. Залежна людина називалася мушкенум - " що схиляється". Це були люди, що працюють на царській землі, які мали обмежені цивільні права. Хоча вони могли мати рабів, особисте майно, і їхні права захищалися в суді. Нижчий шар вавілонського суспільства складали раби - вардуми. Це були військовополонені, люди, що потрапили в боргове рабство, звернені в рабство за якісь злочини. Однак раби могли мати деяке майно. Рабовласник, що мав дітей від рабині, міг уключити їх у число своїх спадкоємців.
4. Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Але царська влада не була сильною. Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяльність керувалось зверху, богом.
5. Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звичаями досить рано з’являється закон, необхідність якого диктувалась прагненням пом’якшити протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Хаммурапі, надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році правління; це був рік, коли цар “встановив право країни”. Ця кодифікація не збереглась. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його царювання.
Внаслідок системного аналізу становлення та розвитку держави і права в Стародавньому Вавилоні, ми можемо зробити наступні висновки.
1. Процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на століття. Як і в Стародавньому Єгипті, правителі (енси і лугали) прагнули об’єднати країну. Така політика відповідала економічним інтересам, потребам створення єдиної іригаційної системи, тому відігравала прогресивну роль. Наприкінці ХХІV ст. до н.е. Лугальзагеси, правитель Умми, а пізніше й Уруку, зумів очолити щось на зразок конфедерації держав Месопотамії, але тільки як верховний жрець, а не монарх. Але це об’єднання виявилось коротким.
2. Розквіт Вавилона приходиться на час правління шостого царя 1-й Вавілонської династії - Хаммурапі (1792 - 1750 р. до н.е.), що був видатним державним діячем, умілим дипломатом, гарним стратегом, законодавцем і організатором. Уклавши союз з Ларсою, він почав захоплення міст півдня.
3. Вавілонське суспільство складалося з трьох шарів населення. Вільна людина іменувалася авелум - "людині", чи мар авелим - "син людини". Це міг бути і великий торговець, і дрібний ремісник, і селянин. Це був шар вільних громадян. Залежна людина називалася мушкенум - " що схиляється". Це були люди, що працюють на царській землі, які мали обмежені цивільні права. Хоча вони могли мати рабів, особисте майно, і їхні права захищалися в суді. Нижчий шар вавілонського суспільства складали раби - вардуми. Це були військовополонені, люди, що потрапили в боргове рабство, звернені в рабство за якісь злочини. Однак раби могли мати деяке майно. Рабовласник, що мав дітей від рабині, міг уключити їх у число своїх спадкоємців.
4. Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Але царська влада не була сильною. Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяльність керувалось зверху, богом.
5. Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звичаями досить рано з’являється закон, необхідність якого диктувалась прагненням пом’якшити протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Хаммурапі, надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році правління; це був рік, коли цар “встановив право країни”. Ця кодифікація не збереглась. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його царювання.
Литература
Список використаної літератури
1. Белявский В. А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический. — М.,1971
2. Вавилон. Материал из Википедии — свободной энциклопедии // http://ru.wikipedia.org/wiki/
3. Вавилон// http://selena.molodechno.by/modules/_referat/History/it_a_107.htm
4. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. проф. К. И. Батыра. – М.: Юристъ, 1999. – 456с.
5. Глиняный В. П. История государства и права зарубежних стран. Ч.1. – Х.: Одиссей, 2001. – 332 с.
6. Історія держави і права зарубіжних країн". Опорний конспект з курсу "Історія держави і права зарубіжних країн". Тема 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону // http://konspekt.pravo.biz.ua/idx/13/0/
7. Ионина Н.А. 100 великих городов мира. Вавилон // http://www.bibliotekar.ru/100gorodov/2.htm
8. История государства и права зарубежных стран: Учебник для юридических вузов в 2-х ч. / Под ред. О.А. Жидкова, Н.А. Крашенинниковой. - М., 1998.
9. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу. – Київ, 2000.
10. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592с.
11. Общая теория государства и права: Учебник./ Под ред. В. В. Лазерева. – М.: Юристъ, 1996.
12. Садаев Д. Ч. История Древней Ассирии. — М.,1979.
13. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків: Право, 2001. – 416с.
14. Тураев Б. Вавилон в правление Хаммурапи // http://www.world-history.ru/countries_about/1976.html
15. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права.- М.: Юристъ, 1995.
16. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Каравела, Львів: Новий світ, 2000- 2003. - 480 с.
17. Хрестоматия по истории Древнего Востока. Ч. 1-2. – М., 1980.
18. Хрестоматия по истории Древнего Востока. Ч. 1-2. – М., 1997.
19. Хропонюк В. Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений . – М. 1995.
20. Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997
1. Белявский В. А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический. — М.,1971
2. Вавилон. Материал из Википедии — свободной энциклопедии // http://ru.wikipedia.org/wiki/
3. Вавилон// http://selena.molodechno.by/modules/_referat/History/it_a_107.htm
4. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. проф. К. И. Батыра. – М.: Юристъ, 1999. – 456с.
5. Глиняный В. П. История государства и права зарубежних стран. Ч.1. – Х.: Одиссей, 2001. – 332 с.
6. Історія держави і права зарубіжних країн". Опорний конспект з курсу "Історія держави і права зарубіжних країн". Тема 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону // http://konspekt.pravo.biz.ua/idx/13/0/
7. Ионина Н.А. 100 великих городов мира. Вавилон // http://www.bibliotekar.ru/100gorodov/2.htm
8. История государства и права зарубежных стран: Учебник для юридических вузов в 2-х ч. / Под ред. О.А. Жидкова, Н.А. Крашенинниковой. - М., 1998.
9. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу. – Київ, 2000.
10. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592с.
11. Общая теория государства и права: Учебник./ Под ред. В. В. Лазерева. – М.: Юристъ, 1996.
12. Садаев Д. Ч. История Древней Ассирии. — М.,1979.
13. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків: Право, 2001. – 416с.
14. Тураев Б. Вавилон в правление Хаммурапи // http://www.world-history.ru/countries_about/1976.html
15. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права.- М.: Юристъ, 1995.
16. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Каравела, Львів: Новий світ, 2000- 2003. - 480 с.
17. Хрестоматия по истории Древнего Востока. Ч. 1-2. – М., 1980.
18. Хрестоматия по истории Древнего Востока. Ч. 1-2. – М., 1997.
19. Хропонюк В. Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений . – М. 1995.
20. Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997
Дополнительная информация
Закони Хаммурапі, царя Вавилону (основні положення)
§ 1. Якщо людина почне, клянучись, звинувачувати іншу людину у вбивстві, а цього не докаже, то її треба вбити.
§ 2. Якщо людина звинуватить іншу людину в чаклунстві, але не докаже цього, то звинувачений має піти до Ріки і кинутись у воду. Якщо Ріка поглине його, то звинувачувач може забрати його дім; коли ж Ріка цю людину очистить і вона залишиться неушкодженою, то того, хто звинувачував її у чаклунстві, треба вбити; той, хто скакав у Ріку, одержує дім того, хто його звинувачував.
§ 3. Якщо людина виступить у судовій справі свідком звинувачення, але не докаже цього, і якщо ця судова справа стосувалася життя, то цю людину треба вбити.
§ 4. Якщо ж вона виступила свідком у судовій справі стосовно хліба або срібла, то вона повинна зазнати кари, що застосовується у такій судовій справі.
§ 5. Якщо суддя буде розглядати судову справу, прийме рішення, виготовить документи з печаткою, а потім своє рішення змінить, то цього суддю треба викрити у зміні рішення, і він повинен сплатити суму позову у цій судовій справі у 12-кратному розмірі, а також має бути на зібранні піднятий із свого судового місця і не повинен повертатися і засідати із суддями у суді.
§ 6. Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину треба вбити; а також того, хто прийме із її рук вкрадене, треба вбити.
§ 7. Якщо людина купить з руки сина людини або із руки раба людини без свідків і договору або візьме на зберігання срібло, або золото, або раба, або рабиню, або вола, або вівцю, або віслюка, або що-небудь інше, то ця людина — злодій, її треба вбити.
§ 8. Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або віслюка, або свиню, або човна, то, коли це боже або двірцеве, вона може віддати його у 30-кратному розмірі, а якщо воно належить мушкенуму, — вона може відшкодувати у 10-крат-ному розмірі; якщо ж злодію нічим віддати, то його треба вбити.
§ 9. Якщо людина, у якої щось пропало, схопить пропаду річ у руках іншої людини, і той, у чиїх руках буде захоплена пропала річ, скаже: «Мені, мовляв, продав продавець, я купив, мовляв, при свідках», — а господар пропалої речі скаже: «Я, мовляв, представлю свідків, що знають мою пропаду річ», — то покупець повинен привести продавця, що продав йому річ, і свідків, при яких він купив; також і господар пропалої речі повинен привести свідків, що знають його пропаду річ. Судді мають розглянути їх справу, а свідки, при яких було здійснено покупку, і свідки, що знають пропаду річ, повинні розповісти перед богом те, що вони знають, і тоді продавець — злодій, і його треба вбити; господар пропалої речі має одержати свою пропаду річ назад; покупець має взяти відважене ним срібло із дому продавця.
§ 10. Якщо покупець не приведе продавця, що продав йому, і свідків, при яких він купив, а лише господар пропалої речі приведе свідків, що знають його пропаду річ, то покупець — злодій, його треба вбити; господар пропалої речі має одержати свою пропаду річ.
§11. Якщо господар пропалої речі не приведе свідків, які знають його пропаду річ, то він брехун, зводить наклеп; його треба вбити.
§ 12. Якщо продавець чужої речі пішов до долі (помер — О.ПІ.), то покупець одержує у п'ятикратному розмірі позов, поданий у цій справі, із дому продавця.
§ 13. Якщо свідків цієї людини немає поблизу, то судді призначають їй термін до закінчення шостого місяця. Якщо на шостий місяць своїх свідків вона не приведе, то вона брехун, повинна зазнати кари, що накладається у такій судовій справі.
§ 14. Якщо людина вкраде малорічного сина людини, то її треба вбити.
§ 15. Якщо людина виведе за міські ворота раба двірця, або рабиню двірця, або мушкенума, або рабиню мушкенума, то її треба вбити.
§ 16. Якщо людина сховає у своєму домі раба-втікача або рабиню, що належать двірцеві або мушкенуму, і не приведе їх на клич глашатая, то цього господаря будинку треба вбити.
§ 17. Якщо людина спіймає у степу раба-втікача або рабиню і доставить його господарю його, то господар раба повинен дати їй два сиклі (сикль (1/60 міни) — одиниця ваги, що дорівнює 8,4 г) срібла.
§ 18. Якщо цей раб не назве свого господаря, то мають привести його у двірець, вивчити його справу і повернути його господарю його.
§ 19. Якщо вона залишить цього раба у своєму домі, а потім раб буде схоплений у її руках, то цю людину треба вбити.
§ 20. Якщо раб втече з рук того, хто його вловив, то ця людина повинна поклястися перед богом панові раба і буде вільною від відповідальності.
§ 21. Якщо людина зробить пролом у домі, то перед цим проломом її треба вбити і зарити.
§ 22. Якщо людина пограбує і буде схоплена, то її треба вбити.
§ 23. Якщо грабіжника не буде схоплено, то пограбована людина повинна, клянучись, показати перед богом все, що у неї пропало, а громада і рабіанум (рабіанум — староста громади), на землі і у межах яких здійснено грабунок, повинні відшкодувати їй, шо у неї пропало.
§ 25. Якщо у домі людини спалахне вогонь і людина, що прийшла гасити його, зверне свій погляд на пожитки господаря дому і візьме щось із пожитків господаря дому, то цю людину треба кинути у цей вогонь.
§ 26. Якщо редум або баїрум (редум і баїрум — воїни, що відбували службу у царя і які одержували за це земельну ділянку та інше майно у користування), якому наказано виступити у царський похід, не піде або, найнявши найманця, пошле його замість себе, то цього редума або баїрума треба вбити; найнятий ним може забрати його дім.
§ 27. Якщо редум або баїрум потрапить до полону, знаходячись на царській службі, а після нього його поле і садок будуть віддані іншому і той буде відбувати його військову повинність, то якщо він повернеться і досягне свого поселення, треба повернути йому його поле і садок, і він буде сам відбувати свою повинність.
§ 28. Якщо редум або баїрум потрапить до полону, перебуваючи на царській службі, а його син може відбувати повинність, то треба віддати йому поле і садок і він буде відбувати повинність свого батька.
§ З0. Якщо редум або баїрум через тягар своєї повинності кине своє поле, садок і дім і буде відсутній, і після нього інший візьме його поле, садок і дім і буде відбувати його повинність протягом трьох років, то якщо він повернеться і буде вимагати своє поле, садок і дім, не треба віддавати їх йому. Той, хто взяв їх і відбував його повинність, сам буде відбувати її.
§ 31. Якщо ж він буде відсутнім тільки один рік і повернеться, то треба віддати йому його поле, садок і дім, і він сам буде відбувати свою повинність.
§ 34. Якщо декум або лубуттум (декум або лубуттум — командирські посади в армії) візьме пожитки редума, спричинить шкоду редуму, віддасть редума в найм, передасть редума на суді сильнішому або візьме собі дарунок, який дав редуму цар, то цього декума або лубуттума треба вбити.
§ 35. Якщо людина купить у редума великих або дрібних тварин, яких дав йому цар, то вона втрачає своє срібло.
§ 36. Якщо людина купить поле, садок або дім редума, баїрума або того, хто дає прибуток, то її табличку треба розбити, а також вона втрачає своє срібло. Поле, садок і дім повертаються їх господареві.
§ 40. Надітум (надітум — жриця), тамкар (тамкар — торгівець або лихвар, що знаходиться на службі у царя) або зобов'язаний іншою повинністю можуть віддати своє поле, свій садок, свій дім за срібло. Покупець повинен відбувати повинність, пов'язану з полем, садом або з будівлею, які він купив.
§ 42. Якщо людина орендує поле і не виростить на ньому хліб, то її треба викрити у тому, що вона не виконувала необхідні роботи у полі, і вона повинна віддати господарю поля хліб, як її сусіди.
§ 43. Якщо вона не обробить поле і закине його, то вона повинна віддати господарю поля хліб, як її сусіди, а поле, яке вона закинула, повинна виорати, заборонувати і повернути господарю поля.
§ 44. Якщо людина орендує на три роки цілину, але із-за лінощів не обробить поле, то на четвертий рік вона повинна поле виорати, заборонувати і повернути поле господарю поля, а також відмірити йому по 10 курру (курру — 252,6 літрів) хліба за один бур (1 бур — 6,35 га).
§ 45. Якщо людина віддасть землеробові за орендну плату своє поле, а потім Адад (Адад — бог грому, блискавки, дощу) затопить поле або повінь знесе врожай, то збитки падають тільки на землероба.
§ 46. Якщо вона не отримає орендної плати або віддасть поле за половинну чи третинну долю, то хліб у полі землероб і господар поля повинні ділити за домовленим співвідношенням часток.
§ 48. Якщо людина має на собі процентний борг, а Адад затопить її поле, або повінь знесе врожай, або внаслідок досухи в полі не виросте хліб, то вона може у цьому році хліб своєму позичкареві не віддавати і знищити свій документ; також і проценти за цей рік вона може не віддавати.
§ 52. Якщо землероб не виростить на полі хліб або кунжут, то це не повинно змінювати його договір.
§ 53. Якщо людина проявить лінощі і не закріпить гатку свого поля і, як наслідок того, що поле не було загачене нею, у її гатці станеться прорив, а водою буде затоплено землю громади, то людина, у гатці якої стався прорив, повинна відшкодувати хліб, який вона згубила.
§ 54. Якщо вона не може відшкодувати хліб, то треба віддати її рухоме майно за срібло, і це срібло повинні розподілити між собою люди обробленої землі громади, хліб яких знесла вода.
§ 60. Якщо людина дасть садівнику поле для насадження саду, а садівник посадить сад і буде вирощувати сад протягом чотирьох років, то на п'ятий рік господар саду і садівник ділять між собою порівно; господар саду має вибрати і взяти свою долю першим.
§ 78. (Якщо...) людина, що живе у будинку, віддасть господарю (будинку) повністю (його) річну орендну плату, але господар будинку нака(же) жи(льцю) звіль(нити) до закінчення (його) терміну, то господар будинку, зара(ди) того, що він змусив жильця (звільнити) його будинок до закінчення (його) терміну, (втрачає) срібло, яке дав йому жилець.
§ 89. Якщо тамкар дасть (хліб) або срібло в борг під проценти, то на одну курру (він може взяти 100 ка (ка — 0,84 л) зерна як процент); якщо він дав у борг під проценти срібло, то на один сикль срібла він може взяти 1/6 сикля і шість ше (ше — 0,046 г) як процент.
§ 102. Якщо тамкар дасть позику шамаллуму (шамаллум — дрібний торговець, який одночасно виконує доручення там-кара) сріблом, а той зазнає збитків там, куди відправиться, то він повинен повернути тамкарові основну суму.
§ 104. Якщо тамкар дасть шамаллуму хліб, вовну, масло або інший якийсь товар для продажу, то шамаллум повинен порахувати срібло і віддати тамкарові. Шамаллум має одержати документ з печаткою про срібло, яке він віддає тамкарові.
§ 105. Якщо шамаллум буде неуважним і не візьме документ з печаткою про срібло, яке він віддав тамкарові, то срібло, на яке не дано документа з печаткою, не додається до рахунку.
§ 106. Якщо шамаллум візьме у тамкара срібло і заперечить про це перед своїм тамкаром, то цей тамкар повинен викрити шамаллума перед богом і свідками у одержанні срібла, і шамаллум повинен віддати тамкарові срібло, яке він взяв, у потрійному розмірі.
§ 109. Якщо у будинку шинкарки змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе до двірця, то цю шинкарку треба вбити.
§ 113. Якщо людина має за людиною борг хлібом або сріблом і без відома господаря хліба візьме хліб з комори або з току, то цю людину треба викрити у тому, що вона взяла хліб з комори або з току без відома господаря хліба, і вона повинна повернути увесь взятий хліб, а також втрачає все, дане нею у борг.
§ 115. Якщо людина має за людиною борг хлібом або сріблом і буде тримати її закладника, а закладник помре у будинку того, хто взяв його закладником, за своєю долею, то це не підстава для претензій.
§ 116. Якщо закладник помре у будинку того, хто взяв його у заклад, від побоїв чи поганого ставлення, то господар закладника має викрити свого тамкара; якщо взятий у заклад — син людини, то треба вбити сина тамкара, якщо він — раб людини, тамкар повинен відважити 1/3 міни срібла, а також втрачає все, дане ним у заклад.
§ 117. Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло або віддасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина або свою дочку, то вони повинні служити у будинку по-зичкаря або лихваря три роки; на четвертий рік треба відпустити їх на свободу.
§ 120. Якщо людина засипле свій хліб для зберігання у домі людини, і у хлібній коморі виникне нестача або господар дому, відкривши комору, візьме хліб або зовсім відмовиться, що хліб засипано в його домі, то господар хліба повинен, клянучись, вказати перед богом свій хліб, і господар дому повинен віддати господареві хліба взятий у нього хліб у подвійному розмірі.
§ 124. Якщо людина віддасть людині на зберігання срібло, золото або щось інше при свідках, а та відмовиться перед нею, то цю людину треба викрити, і вона повинна повернути все, від чого відмовлялась, у подвійному розмірі.
§ 127. Якщо людина, у якої нічого не пропало, скаже: «У мене пропало щось», — і зганьбить своїх сусідів, то її сусіди мають, клянучись, викрити її перед богом у тому, що у неї нічого не пропало, і вона повинна віддати своїм сусідам у подвійному розмірі те, на що вона зазіхала.
§ 128. Якщо чоловік візьме жінку без письмового договору, то ця жінка — не дружина.
§ 129. Якщо дружина буде заскочена такою, що лежить з іншим чоловіком, то треба їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар жінки збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя своєму рабу.
§ 130. Якщо чоловік зґвалтує жінку, яка не пізнала чоловіка і живе у будинку свого батька, і ляже на її лоно, а його схоплять, то цього чоловіка треба вбити; ця жінка звільняється від відповідальності.
§ 131. Якщо дружину звинуватить під клятвою її чоловік, а лежачою з іншим чоловіком вона не була заскочена, то вона має поклястися богом і може повернутися у свій дім.
§ 132. Якщо проти дружини чоловіка буде протягнуто палець (буде звинувачено) із-за іншого чоловіка, а лежачою з іншим чоловіком вона не була схоплена, то для свого чоловіка вона повинна кинутись у Ріку.
§ 134. Якщо чоловіка буде полонено і в його домі відсутні засоби для харчування, то його дружина може ввійти в дім іншого, ця жінка не винна.
§ 135. Якщо чоловіка буде полонено і в його домі відсутні засоби для харчування, і тому його дружина ввійде в дім іншого і родить дітей, а потім її чоловік повернеться і досягне своєї громади, то ця жінка повинна вернутися до свого першого чоловіка; діти йдуть за своїми батьками.
§ 138. Якщо чоловік кидає свою першу дружину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй срібло в обсязі її викупу, а також відшкодувати їй посаг, який вона принесла з дому її батька, і може кинути її.
§ 141. Якщо дружина, яка живе у будинку чоловіка, захоче піти і стане розтринькувати, розоряти свій дім, ганьбити свого чоловіка, то її треба викрити, і якщо чоловік вирішить кинути її, — він може кинути її; він може їй у дорогу не давати ніякої плати. Якщо її чоловік вирішить не кидати її, то він може взяти шлюб з іншою жінкою, а та жінка повинна жити у домі свого чоловіка як рабиня.
§ 144. Якщо чоловік візьме шлюб із безплідною жінкою, ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню і створить таким чином дітей, а цей чоловік захоче взяти наложницю, то цього не треба дозволяти цьому чоловікові, він не може взяти наложницю.
§ 146. Якщо чоловік візьме шлюб із безплідною жінкою, вона дасть своєму чоловікові рабиню і та народить дітей, а потім ця рабиня стане рівнятись до своєї господині, то, по-скільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до решти рабинь.
§ 150. Якщо чоловік подарує своїй дружині поле, сад, будинок або рухоме майно і видасть їй документ з печаткою, то після смерті її чоловіка її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що буде після неї, своєму синові, якого любить; братові вона не повинна віддавати.
§ 153. Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка із-за іншого чоловіка, то цю дружину треба посадити на кілок.
§ 159. Якщо чоловік, який приніс шлюбний дарунок у дім свого тестя, віддав викуп, зверне свій погляд на іншу жінку і скаже своєму тестеві: «Я не візьму твоєї дочки», — то батько дівчини може забрати все, що йому було принесено.
§ 160. Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дарунок і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі своєї дочки», — то він повинен повернути у подвійному розмірі усе, що було принесено йому.
§ 165. Якщо батько подарує своєму спадкоємцю, приємному для його очей, поле, сад або дім і напише йому документ з печаткою, то після того, як батько піде до долі, коли брати почнуть ділитись, він має взяти дарунок, даний йому батьком, і над те, вони повинні поділити між собою надбання батьківського дому порівну.
§ 168. Якщо батько захоче вигнати свого сина і скаже суддям: «Я виганяю свого сина», — то судді мають вивчити його справу, і якщо син не здійснив тяжкого гріха, достатнього для позбавлення його спадщини, то батько не може позбавити його спадщини.
§ 169. Якщо він здійснив стосовно батька тяжкий гріх, достатній для позбавлення його спадщини, то вони повинні на перший раз простити його; якщо ж він здійснив тяжкий гріх вдруге, то батько може позбавити свого сина спадщини.
§ 170. Якщо чоловікові його дружина народить дітей і його рабиня також народить йому дітей і батько за свого життя скаже дітям, яких народила йому рабиня: «Мої діти», — зарахує їх до дітей дружини, то після того, як батько піде до долі, діти дружини і діти рабині повинні ділити між собою надбання батьківського дому порівну; спадкоємець, син дружини, при розподілі має вибрати і взяти свою частку першим.§ 175. Якщо або раб двірця, або раб мушкенума візьме шлюб із вільною і вона народить йому дітей, то господар раба не може претендувати на те, щоб дітей повернути у рабство.
§ 187. Якщо людина усиновить неповнолітнього, яким нехтують, і виростить його, то цього вихованця не можна вимагати назад через суд.
§ 188. Якщо якийсь ремісник візьме малолітнього на виховання і навчить його свого ремесла, то його не можуть вимагати назад через суд.
§ 189. Якщо він не навчить його своєму ремеслу, то цей вихованець може повернутися у дім свого батька.
§ 192. Якщо усиновлений євнухом або усиновлений зікрум (жрицею) скаже своєму батькові, що виростив його, або матері, яка виростила його: «Ти не мій батько» або «Ти не моя мати», — то йому треба відрізати язик.
§ 195. Якщо син вдарить свого батька, то йому треба відрізати пальці.
§ 196. Якщо людина пошкодить око іншій людині, то треба пошкодити її око.
§ 197. Якщо вона зламає кістку людині, то треба зламати її кістку.
§ 198. Якщо вона пошкодить око мушкенума або зламає кістку мушкенума, то вона повинна відважити одну міну срібла.
§ 199. Якщо вона пошкодить око рабові людини або зламає кістку рабові людини, то вона повинна відважити половину його купівельної ціни.
§ 200. Якщо людина виб'є зуба людині, рівній собі, то треба вибити їй зуба.
§ 201. Якщо вона виб'є зуба у мушкенума, то вона повинна відважити 1/3 міни срібла.
§ 202. Якщо людина вдарить по щоці вищого за становищем, ніж вона сама, то треба на зборах вдарити її 60 разів канчуком із волової шкіри.
§ 203. Якщо хтось із людей вдарить по щоці когось іншого із людей, хто рівня йому, то він повинен відважити йому одну міну срібла.
§ 204. Якщо мушкенум вдарить по щоці мушкенума, то він повинен відважити десять сиклів срібла.
§ 205. Якщо раб людини вдарить по щоці когось із людей, то треба відрізати йому вухо.
§ 206. Якщо людина вдарить людину під час бійки і поранить її, то ця людина повинна поклястись: «Я вдарив його випадково», а також заплатити лікарю (за лікування).
§ 207. Якщо та помре від побоїв, то вона повинна поклястись, і якщо покійник — хтось із людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла.
§ 208. Якщо покійник — хтось із мушкенумів, то вона повинна відважити 1/3 міни срібла.
§ 209. Якщо хтось із людей вдарить дочку людини і спричинить викинення її плоду, то він повинен заплатити за її плід 10 сиклів срібла.
§ 210. Якщо ця жінка помре, то треба вбити його дочку.
§ 211. Якщо він спричинить побоями дочці мушкенума викинення її плоду, то він повинен відважити 5 сиклів срібла.
§ 212. Якщо ця жінка помре, то він повинен відважити 1/2 міни срібла.
§ 213. Якщо він вдарить рабиню людини і спричинить викинення її плоду, то він мусить відважити два сиклі срібла.
§ 214. Якщо ця рабиня помре, то він повинен відважити 1/3 міни срібла.
§ 215. Якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і вилікує цю людину або зніме більмо людини бронзовим ножем і вилікує око людини, то він повинен одержати 10 сиклів срібла.
§ 216. Якщо хворий хтось із мушкенумів, то він має одержати п'ять сиклів срібла.
§ 217. Якщо хворий — раб людини, то господар раба повинен віддати лікареві два сиклі срібла.
§ 218. Якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить цій людині смерть або зніме більмо людини бронзовим ножем і пошкодить око людини, то йому треба відрізати пальці.
§ 219. Якщо лікар зробить тяжкий надріз бронзовим ножем рабові мушкенума і спричинить йому смерть, то він повинен відшкодувати раба за раба.
§ 220. Якщо він зніме бронзовим ножем його більмо і пошкодить його око, то він повинен відважити сріблом половину його купівельної ціни.
§ 221. Якщо лікар зростить зламану кістку людині або вилікує хворобливу пухлину, то хворий повинен віддати лікареві п'ять сиклів срібла.
§ 222. Якщо хворий хтось із мушкенумів, то він повинен віддати три сиклі срібла.
§ 223. Якщо хворий — раб людини, то господар раба повинен віддати лікареві два сиклі срібла.
§ 226. Якщо перукар без відома господаря раба зголить рабський знак не свого раба, то цьому перукареві треба відрізати пальці.
§ 228. Якщо будівельник збудує людині будинок і закінчить їй його, то та повинна дати йому дарунок у два сиклі срібла за кожен cap (cap — міра площі рівна 35 м2) площі будинку.
§ 229. Якщо будівельник збудує людині дім і зробить свою роботу неякісно, так, що збудований ним будинок завалиться і спричинить смерть господарю будинку, то цього будівельника треба вбити.
§ 230. Якщо він спричинить смерть синові господаря будинку, то треба вбити сина цього будівельника.
§ 231. Якщо він спричинить смерть рабові господаря будинку, то він повинен віддати господарю будинку раба за раба.
§ 232. Якщо він знищить пожитки, то він повинен відшкодувати все, що він знищив; за те, що збудував будинок неякісно, так, що він завалився, повинен відбудувати будинок, що завалився, за свій рахунок.
§ 244. Якщо людина найме вола або віслюка і того розірве у степу лев, то збитки падають тільки на його господаря.
§ 245. Якщо людина найме вола і спричинить його падіж неуважністю або побоями, то вона повинна господареві вола відшкодувати вола за вола.
§ 249. Якщо людина найме вола і його вразить бог, так, що він здохне, то людина, яка найняла вола, має поклястись богом і бути вільною від відповідальності.
§ 257. Якщо людина найме землероба, то вона має давати йому вісім курру хліба на рік.
§ 274. Якщо людина найме якогось ремісника, то... платня землекопові 5(ше) срібла, платня шевцю (... ше) срібла, (платня ко)валеві (... ше) срібла, столяру 5 ше срібла, (платня) теслі 4 ше срібла, (на) день вона повинна давати.
§ 280. Якщо людина купить у ворожій країні раба або рабиню і коли вона прийде до Країни (Вавилону), господар раба або рабині упізнає свого раба або рабиню, то якщо ці раб або рабиня — діти Країни, їх треба відпустити на волю без срібла.
§ 282. Якщо раб скаже своєму господарю: «Ти не мій господар», — то той має викрити його як свого раба, і потім його господар може відрізати йому вухо.
§ 1. Якщо людина почне, клянучись, звинувачувати іншу людину у вбивстві, а цього не докаже, то її треба вбити.
§ 2. Якщо людина звинуватить іншу людину в чаклунстві, але не докаже цього, то звинувачений має піти до Ріки і кинутись у воду. Якщо Ріка поглине його, то звинувачувач може забрати його дім; коли ж Ріка цю людину очистить і вона залишиться неушкодженою, то того, хто звинувачував її у чаклунстві, треба вбити; той, хто скакав у Ріку, одержує дім того, хто його звинувачував.
§ 3. Якщо людина виступить у судовій справі свідком звинувачення, але не докаже цього, і якщо ця судова справа стосувалася життя, то цю людину треба вбити.
§ 4. Якщо ж вона виступила свідком у судовій справі стосовно хліба або срібла, то вона повинна зазнати кари, що застосовується у такій судовій справі.
§ 5. Якщо суддя буде розглядати судову справу, прийме рішення, виготовить документи з печаткою, а потім своє рішення змінить, то цього суддю треба викрити у зміні рішення, і він повинен сплатити суму позову у цій судовій справі у 12-кратному розмірі, а також має бути на зібранні піднятий із свого судового місця і не повинен повертатися і засідати із суддями у суді.
§ 6. Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину треба вбити; а також того, хто прийме із її рук вкрадене, треба вбити.
§ 7. Якщо людина купить з руки сина людини або із руки раба людини без свідків і договору або візьме на зберігання срібло, або золото, або раба, або рабиню, або вола, або вівцю, або віслюка, або що-небудь інше, то ця людина — злодій, її треба вбити.
§ 8. Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або віслюка, або свиню, або човна, то, коли це боже або двірцеве, вона може віддати його у 30-кратному розмірі, а якщо воно належить мушкенуму, — вона може відшкодувати у 10-крат-ному розмірі; якщо ж злодію нічим віддати, то його треба вбити.
§ 9. Якщо людина, у якої щось пропало, схопить пропаду річ у руках іншої людини, і той, у чиїх руках буде захоплена пропала річ, скаже: «Мені, мовляв, продав продавець, я купив, мовляв, при свідках», — а господар пропалої речі скаже: «Я, мовляв, представлю свідків, що знають мою пропаду річ», — то покупець повинен привести продавця, що продав йому річ, і свідків, при яких він купив; також і господар пропалої речі повинен привести свідків, що знають його пропаду річ. Судді мають розглянути їх справу, а свідки, при яких було здійснено покупку, і свідки, що знають пропаду річ, повинні розповісти перед богом те, що вони знають, і тоді продавець — злодій, і його треба вбити; господар пропалої речі має одержати свою пропаду річ назад; покупець має взяти відважене ним срібло із дому продавця.
§ 10. Якщо покупець не приведе продавця, що продав йому, і свідків, при яких він купив, а лише господар пропалої речі приведе свідків, що знають його пропаду річ, то покупець — злодій, його треба вбити; господар пропалої речі має одержати свою пропаду річ.
§11. Якщо господар пропалої речі не приведе свідків, які знають його пропаду річ, то він брехун, зводить наклеп; його треба вбити.
§ 12. Якщо продавець чужої речі пішов до долі (помер — О.ПІ.), то покупець одержує у п'ятикратному розмірі позов, поданий у цій справі, із дому продавця.
§ 13. Якщо свідків цієї людини немає поблизу, то судді призначають їй термін до закінчення шостого місяця. Якщо на шостий місяць своїх свідків вона не приведе, то вона брехун, повинна зазнати кари, що накладається у такій судовій справі.
§ 14. Якщо людина вкраде малорічного сина людини, то її треба вбити.
§ 15. Якщо людина виведе за міські ворота раба двірця, або рабиню двірця, або мушкенума, або рабиню мушкенума, то її треба вбити.
§ 16. Якщо людина сховає у своєму домі раба-втікача або рабиню, що належать двірцеві або мушкенуму, і не приведе їх на клич глашатая, то цього господаря будинку треба вбити.
§ 17. Якщо людина спіймає у степу раба-втікача або рабиню і доставить його господарю його, то господар раба повинен дати їй два сиклі (сикль (1/60 міни) — одиниця ваги, що дорівнює 8,4 г) срібла.
§ 18. Якщо цей раб не назве свого господаря, то мають привести його у двірець, вивчити його справу і повернути його господарю його.
§ 19. Якщо вона залишить цього раба у своєму домі, а потім раб буде схоплений у її руках, то цю людину треба вбити.
§ 20. Якщо раб втече з рук того, хто його вловив, то ця людина повинна поклястися перед богом панові раба і буде вільною від відповідальності.
§ 21. Якщо людина зробить пролом у домі, то перед цим проломом її треба вбити і зарити.
§ 22. Якщо людина пограбує і буде схоплена, то її треба вбити.
§ 23. Якщо грабіжника не буде схоплено, то пограбована людина повинна, клянучись, показати перед богом все, що у неї пропало, а громада і рабіанум (рабіанум — староста громади), на землі і у межах яких здійснено грабунок, повинні відшкодувати їй, шо у неї пропало.
§ 25. Якщо у домі людини спалахне вогонь і людина, що прийшла гасити його, зверне свій погляд на пожитки господаря дому і візьме щось із пожитків господаря дому, то цю людину треба кинути у цей вогонь.
§ 26. Якщо редум або баїрум (редум і баїрум — воїни, що відбували службу у царя і які одержували за це земельну ділянку та інше майно у користування), якому наказано виступити у царський похід, не піде або, найнявши найманця, пошле його замість себе, то цього редума або баїрума треба вбити; найнятий ним може забрати його дім.
§ 27. Якщо редум або баїрум потрапить до полону, знаходячись на царській службі, а після нього його поле і садок будуть віддані іншому і той буде відбувати його військову повинність, то якщо він повернеться і досягне свого поселення, треба повернути йому його поле і садок, і він буде сам відбувати свою повинність.
§ 28. Якщо редум або баїрум потрапить до полону, перебуваючи на царській службі, а його син може відбувати повинність, то треба віддати йому поле і садок і він буде відбувати повинність свого батька.
§ З0. Якщо редум або баїрум через тягар своєї повинності кине своє поле, садок і дім і буде відсутній, і після нього інший візьме його поле, садок і дім і буде відбувати його повинність протягом трьох років, то якщо він повернеться і буде вимагати своє поле, садок і дім, не треба віддавати їх йому. Той, хто взяв їх і відбував його повинність, сам буде відбувати її.
§ 31. Якщо ж він буде відсутнім тільки один рік і повернеться, то треба віддати йому його поле, садок і дім, і він сам буде відбувати свою повинність.
§ 34. Якщо декум або лубуттум (декум або лубуттум — командирські посади в армії) візьме пожитки редума, спричинить шкоду редуму, віддасть редума в найм, передасть редума на суді сильнішому або візьме собі дарунок, який дав редуму цар, то цього декума або лубуттума треба вбити.
§ 35. Якщо людина купить у редума великих або дрібних тварин, яких дав йому цар, то вона втрачає своє срібло.
§ 36. Якщо людина купить поле, садок або дім редума, баїрума або того, хто дає прибуток, то її табличку треба розбити, а також вона втрачає своє срібло. Поле, садок і дім повертаються їх господареві.
§ 40. Надітум (надітум — жриця), тамкар (тамкар — торгівець або лихвар, що знаходиться на службі у царя) або зобов'язаний іншою повинністю можуть віддати своє поле, свій садок, свій дім за срібло. Покупець повинен відбувати повинність, пов'язану з полем, садом або з будівлею, які він купив.
§ 42. Якщо людина орендує поле і не виростить на ньому хліб, то її треба викрити у тому, що вона не виконувала необхідні роботи у полі, і вона повинна віддати господарю поля хліб, як її сусіди.
§ 43. Якщо вона не обробить поле і закине його, то вона повинна віддати господарю поля хліб, як її сусіди, а поле, яке вона закинула, повинна виорати, заборонувати і повернути господарю поля.
§ 44. Якщо людина орендує на три роки цілину, але із-за лінощів не обробить поле, то на четвертий рік вона повинна поле виорати, заборонувати і повернути поле господарю поля, а також відмірити йому по 10 курру (курру — 252,6 літрів) хліба за один бур (1 бур — 6,35 га).
§ 45. Якщо людина віддасть землеробові за орендну плату своє поле, а потім Адад (Адад — бог грому, блискавки, дощу) затопить поле або повінь знесе врожай, то збитки падають тільки на землероба.
§ 46. Якщо вона не отримає орендної плати або віддасть поле за половинну чи третинну долю, то хліб у полі землероб і господар поля повинні ділити за домовленим співвідношенням часток.
§ 48. Якщо людина має на собі процентний борг, а Адад затопить її поле, або повінь знесе врожай, або внаслідок досухи в полі не виросте хліб, то вона може у цьому році хліб своєму позичкареві не віддавати і знищити свій документ; також і проценти за цей рік вона може не віддавати.
§ 52. Якщо землероб не виростить на полі хліб або кунжут, то це не повинно змінювати його договір.
§ 53. Якщо людина проявить лінощі і не закріпить гатку свого поля і, як наслідок того, що поле не було загачене нею, у її гатці станеться прорив, а водою буде затоплено землю громади, то людина, у гатці якої стався прорив, повинна відшкодувати хліб, який вона згубила.
§ 54. Якщо вона не може відшкодувати хліб, то треба віддати її рухоме майно за срібло, і це срібло повинні розподілити між собою люди обробленої землі громади, хліб яких знесла вода.
§ 60. Якщо людина дасть садівнику поле для насадження саду, а садівник посадить сад і буде вирощувати сад протягом чотирьох років, то на п'ятий рік господар саду і садівник ділять між собою порівно; господар саду має вибрати і взяти свою долю першим.
§ 78. (Якщо...) людина, що живе у будинку, віддасть господарю (будинку) повністю (його) річну орендну плату, але господар будинку нака(же) жи(льцю) звіль(нити) до закінчення (його) терміну, то господар будинку, зара(ди) того, що він змусив жильця (звільнити) його будинок до закінчення (його) терміну, (втрачає) срібло, яке дав йому жилець.
§ 89. Якщо тамкар дасть (хліб) або срібло в борг під проценти, то на одну курру (він може взяти 100 ка (ка — 0,84 л) зерна як процент); якщо він дав у борг під проценти срібло, то на один сикль срібла він може взяти 1/6 сикля і шість ше (ше — 0,046 г) як процент.
§ 102. Якщо тамкар дасть позику шамаллуму (шамаллум — дрібний торговець, який одночасно виконує доручення там-кара) сріблом, а той зазнає збитків там, куди відправиться, то він повинен повернути тамкарові основну суму.
§ 104. Якщо тамкар дасть шамаллуму хліб, вовну, масло або інший якийсь товар для продажу, то шамаллум повинен порахувати срібло і віддати тамкарові. Шамаллум має одержати документ з печаткою про срібло, яке він віддає тамкарові.
§ 105. Якщо шамаллум буде неуважним і не візьме документ з печаткою про срібло, яке він віддав тамкарові, то срібло, на яке не дано документа з печаткою, не додається до рахунку.
§ 106. Якщо шамаллум візьме у тамкара срібло і заперечить про це перед своїм тамкаром, то цей тамкар повинен викрити шамаллума перед богом і свідками у одержанні срібла, і шамаллум повинен віддати тамкарові срібло, яке він взяв, у потрійному розмірі.
§ 109. Якщо у будинку шинкарки змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе до двірця, то цю шинкарку треба вбити.
§ 113. Якщо людина має за людиною борг хлібом або сріблом і без відома господаря хліба візьме хліб з комори або з току, то цю людину треба викрити у тому, що вона взяла хліб з комори або з току без відома господаря хліба, і вона повинна повернути увесь взятий хліб, а також втрачає все, дане нею у борг.
§ 115. Якщо людина має за людиною борг хлібом або сріблом і буде тримати її закладника, а закладник помре у будинку того, хто взяв його закладником, за своєю долею, то це не підстава для претензій.
§ 116. Якщо закладник помре у будинку того, хто взяв його у заклад, від побоїв чи поганого ставлення, то господар закладника має викрити свого тамкара; якщо взятий у заклад — син людини, то треба вбити сина тамкара, якщо він — раб людини, тамкар повинен відважити 1/3 міни срібла, а також втрачає все, дане ним у заклад.
§ 117. Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло або віддасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина або свою дочку, то вони повинні служити у будинку по-зичкаря або лихваря три роки; на четвертий рік треба відпустити їх на свободу.
§ 120. Якщо людина засипле свій хліб для зберігання у домі людини, і у хлібній коморі виникне нестача або господар дому, відкривши комору, візьме хліб або зовсім відмовиться, що хліб засипано в його домі, то господар хліба повинен, клянучись, вказати перед богом свій хліб, і господар дому повинен віддати господареві хліба взятий у нього хліб у подвійному розмірі.
§ 124. Якщо людина віддасть людині на зберігання срібло, золото або щось інше при свідках, а та відмовиться перед нею, то цю людину треба викрити, і вона повинна повернути все, від чого відмовлялась, у подвійному розмірі.
§ 127. Якщо людина, у якої нічого не пропало, скаже: «У мене пропало щось», — і зганьбить своїх сусідів, то її сусіди мають, клянучись, викрити її перед богом у тому, що у неї нічого не пропало, і вона повинна віддати своїм сусідам у подвійному розмірі те, на що вона зазіхала.
§ 128. Якщо чоловік візьме жінку без письмового договору, то ця жінка — не дружина.
§ 129. Якщо дружина буде заскочена такою, що лежить з іншим чоловіком, то треба їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар жінки збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя своєму рабу.
§ 130. Якщо чоловік зґвалтує жінку, яка не пізнала чоловіка і живе у будинку свого батька, і ляже на її лоно, а його схоплять, то цього чоловіка треба вбити; ця жінка звільняється від відповідальності.
§ 131. Якщо дружину звинуватить під клятвою її чоловік, а лежачою з іншим чоловіком вона не була заскочена, то вона має поклястися богом і може повернутися у свій дім.
§ 132. Якщо проти дружини чоловіка буде протягнуто палець (буде звинувачено) із-за іншого чоловіка, а лежачою з іншим чоловіком вона не була схоплена, то для свого чоловіка вона повинна кинутись у Ріку.
§ 134. Якщо чоловіка буде полонено і в його домі відсутні засоби для харчування, то його дружина може ввійти в дім іншого, ця жінка не винна.
§ 135. Якщо чоловіка буде полонено і в його домі відсутні засоби для харчування, і тому його дружина ввійде в дім іншого і родить дітей, а потім її чоловік повернеться і досягне своєї громади, то ця жінка повинна вернутися до свого першого чоловіка; діти йдуть за своїми батьками.
§ 138. Якщо чоловік кидає свою першу дружину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй срібло в обсязі її викупу, а також відшкодувати їй посаг, який вона принесла з дому її батька, і може кинути її.
§ 141. Якщо дружина, яка живе у будинку чоловіка, захоче піти і стане розтринькувати, розоряти свій дім, ганьбити свого чоловіка, то її треба викрити, і якщо чоловік вирішить кинути її, — він може кинути її; він може їй у дорогу не давати ніякої плати. Якщо її чоловік вирішить не кидати її, то він може взяти шлюб з іншою жінкою, а та жінка повинна жити у домі свого чоловіка як рабиня.
§ 144. Якщо чоловік візьме шлюб із безплідною жінкою, ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню і створить таким чином дітей, а цей чоловік захоче взяти наложницю, то цього не треба дозволяти цьому чоловікові, він не може взяти наложницю.
§ 146. Якщо чоловік візьме шлюб із безплідною жінкою, вона дасть своєму чоловікові рабиню і та народить дітей, а потім ця рабиня стане рівнятись до своєї господині, то, по-скільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до решти рабинь.
§ 150. Якщо чоловік подарує своїй дружині поле, сад, будинок або рухоме майно і видасть їй документ з печаткою, то після смерті її чоловіка її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що буде після неї, своєму синові, якого любить; братові вона не повинна віддавати.
§ 153. Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка із-за іншого чоловіка, то цю дружину треба посадити на кілок.
§ 159. Якщо чоловік, який приніс шлюбний дарунок у дім свого тестя, віддав викуп, зверне свій погляд на іншу жінку і скаже своєму тестеві: «Я не візьму твоєї дочки», — то батько дівчини може забрати все, що йому було принесено.
§ 160. Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дарунок і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі своєї дочки», — то він повинен повернути у подвійному розмірі усе, що було принесено йому.
§ 165. Якщо батько подарує своєму спадкоємцю, приємному для його очей, поле, сад або дім і напише йому документ з печаткою, то після того, як батько піде до долі, коли брати почнуть ділитись, він має взяти дарунок, даний йому батьком, і над те, вони повинні поділити між собою надбання батьківського дому порівну.
§ 168. Якщо батько захоче вигнати свого сина і скаже суддям: «Я виганяю свого сина», — то судді мають вивчити його справу, і якщо син не здійснив тяжкого гріха, достатнього для позбавлення його спадщини, то батько не може позбавити його спадщини.
§ 169. Якщо він здійснив стосовно батька тяжкий гріх, достатній для позбавлення його спадщини, то вони повинні на перший раз простити його; якщо ж він здійснив тяжкий гріх вдруге, то батько може позбавити свого сина спадщини.
§ 170. Якщо чоловікові його дружина народить дітей і його рабиня також народить йому дітей і батько за свого життя скаже дітям, яких народила йому рабиня: «Мої діти», — зарахує їх до дітей дружини, то після того, як батько піде до долі, діти дружини і діти рабині повинні ділити між собою надбання батьківського дому порівну; спадкоємець, син дружини, при розподілі має вибрати і взяти свою частку першим.§ 175. Якщо або раб двірця, або раб мушкенума візьме шлюб із вільною і вона народить йому дітей, то господар раба не може претендувати на те, щоб дітей повернути у рабство.
§ 187. Якщо людина усиновить неповнолітнього, яким нехтують, і виростить його, то цього вихованця не можна вимагати назад через суд.
§ 188. Якщо якийсь ремісник візьме малолітнього на виховання і навчить його свого ремесла, то його не можуть вимагати назад через суд.
§ 189. Якщо він не навчить його своєму ремеслу, то цей вихованець може повернутися у дім свого батька.
§ 192. Якщо усиновлений євнухом або усиновлений зікрум (жрицею) скаже своєму батькові, що виростив його, або матері, яка виростила його: «Ти не мій батько» або «Ти не моя мати», — то йому треба відрізати язик.
§ 195. Якщо син вдарить свого батька, то йому треба відрізати пальці.
§ 196. Якщо людина пошкодить око іншій людині, то треба пошкодити її око.
§ 197. Якщо вона зламає кістку людині, то треба зламати її кістку.
§ 198. Якщо вона пошкодить око мушкенума або зламає кістку мушкенума, то вона повинна відважити одну міну срібла.
§ 199. Якщо вона пошкодить око рабові людини або зламає кістку рабові людини, то вона повинна відважити половину його купівельної ціни.
§ 200. Якщо людина виб'є зуба людині, рівній собі, то треба вибити їй зуба.
§ 201. Якщо вона виб'є зуба у мушкенума, то вона повинна відважити 1/3 міни срібла.
§ 202. Якщо людина вдарить по щоці вищого за становищем, ніж вона сама, то треба на зборах вдарити її 60 разів канчуком із волової шкіри.
§ 203. Якщо хтось із людей вдарить по щоці когось іншого із людей, хто рівня йому, то він повинен відважити йому одну міну срібла.
§ 204. Якщо мушкенум вдарить по щоці мушкенума, то він повинен відважити десять сиклів срібла.
§ 205. Якщо раб людини вдарить по щоці когось із людей, то треба відрізати йому вухо.
§ 206. Якщо людина вдарить людину під час бійки і поранить її, то ця людина повинна поклястись: «Я вдарив його випадково», а також заплатити лікарю (за лікування).
§ 207. Якщо та помре від побоїв, то вона повинна поклястись, і якщо покійник — хтось із людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла.
§ 208. Якщо покійник — хтось із мушкенумів, то вона повинна відважити 1/3 міни срібла.
§ 209. Якщо хтось із людей вдарить дочку людини і спричинить викинення її плоду, то він повинен заплатити за її плід 10 сиклів срібла.
§ 210. Якщо ця жінка помре, то треба вбити його дочку.
§ 211. Якщо він спричинить побоями дочці мушкенума викинення її плоду, то він повинен відважити 5 сиклів срібла.
§ 212. Якщо ця жінка помре, то він повинен відважити 1/2 міни срібла.
§ 213. Якщо він вдарить рабиню людини і спричинить викинення її плоду, то він мусить відважити два сиклі срібла.
§ 214. Якщо ця рабиня помре, то він повинен відважити 1/3 міни срібла.
§ 215. Якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і вилікує цю людину або зніме більмо людини бронзовим ножем і вилікує око людини, то він повинен одержати 10 сиклів срібла.
§ 216. Якщо хворий хтось із мушкенумів, то він має одержати п'ять сиклів срібла.
§ 217. Якщо хворий — раб людини, то господар раба повинен віддати лікареві два сиклі срібла.
§ 218. Якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить цій людині смерть або зніме більмо людини бронзовим ножем і пошкодить око людини, то йому треба відрізати пальці.
§ 219. Якщо лікар зробить тяжкий надріз бронзовим ножем рабові мушкенума і спричинить йому смерть, то він повинен відшкодувати раба за раба.
§ 220. Якщо він зніме бронзовим ножем його більмо і пошкодить його око, то він повинен відважити сріблом половину його купівельної ціни.
§ 221. Якщо лікар зростить зламану кістку людині або вилікує хворобливу пухлину, то хворий повинен віддати лікареві п'ять сиклів срібла.
§ 222. Якщо хворий хтось із мушкенумів, то він повинен віддати три сиклі срібла.
§ 223. Якщо хворий — раб людини, то господар раба повинен віддати лікареві два сиклі срібла.
§ 226. Якщо перукар без відома господаря раба зголить рабський знак не свого раба, то цьому перукареві треба відрізати пальці.
§ 228. Якщо будівельник збудує людині будинок і закінчить їй його, то та повинна дати йому дарунок у два сиклі срібла за кожен cap (cap — міра площі рівна 35 м2) площі будинку.
§ 229. Якщо будівельник збудує людині дім і зробить свою роботу неякісно, так, що збудований ним будинок завалиться і спричинить смерть господарю будинку, то цього будівельника треба вбити.
§ 230. Якщо він спричинить смерть синові господаря будинку, то треба вбити сина цього будівельника.
§ 231. Якщо він спричинить смерть рабові господаря будинку, то він повинен віддати господарю будинку раба за раба.
§ 232. Якщо він знищить пожитки, то він повинен відшкодувати все, що він знищив; за те, що збудував будинок неякісно, так, що він завалився, повинен відбудувати будинок, що завалився, за свій рахунок.
§ 244. Якщо людина найме вола або віслюка і того розірве у степу лев, то збитки падають тільки на його господаря.
§ 245. Якщо людина найме вола і спричинить його падіж неуважністю або побоями, то вона повинна господареві вола відшкодувати вола за вола.
§ 249. Якщо людина найме вола і його вразить бог, так, що він здохне, то людина, яка найняла вола, має поклястись богом і бути вільною від відповідальності.
§ 257. Якщо людина найме землероба, то вона має давати йому вісім курру хліба на рік.
§ 274. Якщо людина найме якогось ремісника, то... платня землекопові 5(ше) срібла, платня шевцю (... ше) срібла, (платня ко)валеві (... ше) срібла, столяру 5 ше срібла, (платня) теслі 4 ше срібла, (на) день вона повинна давати.
§ 280. Якщо людина купить у ворожій країні раба або рабиню і коли вона прийде до Країни (Вавилону), господар раба або рабині упізнає свого раба або рабиню, то якщо ці раб або рабиня — діти Країни, їх треба відпустити на волю без срібла.
§ 282. Якщо раб скаже своєму господарю: «Ти не мій господар», — то той має викрити його як свого раба, і потім його господар може відрізати йому вухо.
Другие работы этого направления
© 2023 Diplom.kiev.ua
Научные работы на заказ
Нужна научная работа?